Читати книгу - "Королівська обіцянка"

міцніше, ніж колись. Від вигляду полоненого некроманта в моїй душі знову запанував спокій.

— Доброго ранку, Ліно, — сказав Уйма не обертаючись.

Потягуючись, я підійшла до багаття. Максиміліан зиркнув на мене чорним оком і знову потупив погляд.

— Привіт, — я трішки натягнуто посміхнулася.

— Сніданок готовий, — Уйма востаннє повернув рожен. — Для всіх, окрім некромантів та зрадників.

— Сам ти зрадник, — сказав Максиміліан.

Я сіла поруч із людожером. Мені було ніяково. Я не могла до нього звикнути — до нового Уйми.

І куди тим твердим тушкам, якими нас пригощав принц-деспот, до щойно приготовленого Уймою м’яса. Усе-таки людожери знають толк у кулінарії.

-Уймо… — мені не хотілося говорити при Максиміліанові. — Можна тебе на хвилинку?

Людожер витер рот волосатою лапищею і підвівся. Ми відійшли кроків на сто — звідси було добре видно замок звіддалік і широку второвану дорогу біля підніжжя пагорба.

— Як ти його піймав? — запитала я пошепки. — Він же по-справжньому великий чаклун. Я сама бачила.

— Чаклун, — Уйма кивнув. — Тільки він хлопчисько. Щеня. А я чоловік.

— Але ти не чарівник…

— Ліно, — сумне обличчя Уйми проясніло від посмішки. — Я син вождя і вождь. Я водив наше плем’я на Шакалів і Угробів. Що мені один сопливий некромант?

Ми помовчали. Уйма поглядав на дорогу, сито, розслаблено — і водночас сторожко.

— А як тобі вдалося видурити ключ у принца-деспота?

— Я йому не давав ключ.

— Що?!

— Я йому дав нібито ключ. Мій палець. Жритраву, він довго вовтузитиметься на виході.

— У мене в кишені був відбиток твого пальця?!

Уйма зітхнув:

— Ключ треба берегти. Ти його вберегла?

— Ти мене обдурив!

— Ми живі? Живі. Із ключем? Із ключем. Двох принців знайшли. Шукаємо третього. Чого тобі ще?

Я подивилася на Уйму. Він був спокійний, наче слон. Як холоднокровний ситий людожер.

— Ти… — питання вже вилетіло, я не могла його втримати. — Ти справді їв людей?

Уйма повільно перевів погляд на мене. Я прикусила язик.

— Ворогів, — повільно сказав Уйма. — Людей не їв. Ворогів.

— Але вороги теж люди!

— Хто тобі сказав?

— Усі знають!

Він хмикнув:

— Тебе хтось обдурив. Скрізь, у будь-якому світі. У Королівстві. Тут. У твоєму світі, де люди літають на залізних птахах і знають про все, що відбувається у світі. Скрізь вороги — це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах.

— Ні, Уймо! — я знову відчула себе слабкою. — Ні! Адже й Оберон твій ворог. І Гарольд… і… — я не договорила.

Уйма звів волохаті брови.

— Оберон, — сказав він задумливо. — Відтоді як з’явилося Королівство, усі не знають і запитують. Оберон відпускав наших людей з полону. Вони палили його кораблі. Він знову ловив і знову відпускав. Потім він посадовив вождів у в’язницю. Мене. Мого батька. Пригнися.

Він поклав мені ручищу на голову, і я впала в траву. Дорогою котився обоз — п’ять возів один за одним, коні, погоничі, лошата.

— Торговельний шлях, — промурмотів Уйма, лежачи поруч зі мною. — Нам потрібні гроші. Треба когось пограбувати.

— Але в нас же є… — я зам’ялася. — Коротше, те, що ти відібрав у Максиміліана.

— Віддав декому в замку. Треба було.

— Хабар, чи що?

— Я не знаю, що таке «хабар»… В Оберона є те, чого більше ні в кого немає. Якби він був вождем нашого племені, його давно б побили й прогнали. Але він — Оберон. Як можна бути при такій слабкості — таким сильним? Багато хто запитує.

— При якій слабкості?

Уйма дивився вслід обозу.

— У нього немає ворогів, — сказав він нарешті.

— Не може бути. Пірати, кочівники… людожери, — я стишила голос.

Уймі на ніс сів комар. Людожер відмахнувся одним пальцем. Комар, контужений, упав у траву.

— У нього — немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому б трупі хотів пострибати.

— Це що, слабкість?

Здавалося, Уйма мене не слухав.

— Якби я був Обероном, я б спершу дав обіцянку. Для користі справи. А потім відправив би цих принцес на поле, буряк просапувати. І видав заміж за рибалок.

— Тоді б ти не був Обероном, — сказала я тихо.

— Тоді всім було би добре. І принцесам.

— Уймо, — сказала я, помовчавши. — От ніяк не можу зрозуміти: ти мене врятував чи зрадив?

Він ображено кліпнув:

— Ти що, сидиш у в’язниці? Висиш у ланцюгах? Ти валяєшся на травичці і їси поросятко. То зрадив тебе Уйма чи врятував?

Я відвела очі.

— Оберона ти б це не запитала, — промурмотів Уйма собі під гачкуватий ніс.

Я не відповіла.

* * *

Максиміліан, поки ми розмовляли, встиг добратися до залишків сніданку й, ставши навколішки, намагався зубами віддерти шматок м’яса від недбало обгризеної кістки. Уйма легенько відіпхнув його чоботом. Максиміліан упав і перевернувся через голову.

— Не бий його!

— Я й не б’ю, — Уйма преспокійно взявся ховати про запас недоїдене м’ясо. — Я морю його голодом. У некромантів, якщо вони довго голодують, зникають чаклунські здібності, й тоді вони не капостять.

Максиміліан засичав, намагаючись підвестися.

— Може, його все-таки нагодувати?

— Ти — не Оберон, — повчально сказав Уйма. — Той сильний і може це собі дозволити. А ти не сильна, — людожер раптом задумався. — Ну, не дуже. Не така, як король.

— Дай йому хоча б води.

— Ти його пробачала — він тобі віддячив. І ще віддячить, йому тільки дай. Їжу на нього переводити? Він сам їжа. Тільки й живий досі, бо багато знає. І насіннячко правди в нас ще залишилося.

* * *

Коли Уйма вийшов на дорогу вистежувати подорожан, я дала некроманту напитися. Максиміліан сьорбав жадібно. В нього губи пересихали.

— Чому ти не випустив мене із клітки? Руки б у тебе відвалилися?

Він мовчав і тільки зло зиркав.

— Ти думаєш, я тобі воду даю, бо жаль тебе, дурника? Та просто не хочеться, щоб ти здох завчасу.

— Не хвилюйся, не здохну, — голос у некроманта захрип і свистів, майже як в Уйми. — Ще тебе переживу. І твого патлатого.

— Побачимо, — я жалкувала, що дала йому води та й взагалі з ним зв’язалася.

— Подивимося, — його чорні очі дивилися так неприємно, що я не витримала й відвела погляд. Сховала флягу в Уймин мішок, так, щоб некромант не зміг дотягнутися, і піднялася до людожера на пагорб.

— Пощастило. Базарний день сьогодні, — сказав Уйма. — Коли купці з базару посунуть із грішми — тоді й чиститимемо їхні кишені.

— А якщо із замка надішлють сторожу?

— Коли надішлють, ми вже далеко будемо.

— Уймо, — я зітхнула, — а без грабунку — ніяк?

— На вогненних кулях перевізник строгий. Не заплатиш — не полетиш.

— Заробити б десь…

Уйма присвиснув:

— Ти свиней пастимеш, а я колоди тягатиму. До осені на миску