Читати книгу - "Північна Одіссея"

дуже й дуже ретельною, аж надто ретельною для звичайного старательства. Чоловік почав обробляти темний пісок маленькими порціями, потроху перепускаючи його через невисокий край ковша. І кожну маленьку порцію він досліджував украй ретельно, не пропускаючи буквально жодної зернини і лише потім вихлюпуючи її у струмок. Ревно, мало-помалу випускав він темний пісок. Ось на краєчку зависла золота зернинка, і чоловік, вправно змінивши потік води, загнав її назад. Таким чином він видивився ще одну золоту піщинку, а потім — ще одну. Старатель виявляв про них неабияку турботу. Наче пастух зганяв він їх у череду, щоб жодна не підбилася від нього і не пропала. Нарешті в ковші, де колись була купка землі, не лишилося нічого, окрім череди золотих зернинок. Чоловік полічив їх, а потім, після стількох трудів, узяв та й вихлюпнув з ковша разом із залишком води.

Але коли старатель підвівся, очі його світилися оптимізмом. «Сім», — гучно промимрив він, уголос підтверджуючи кількість золотих блискіток, на які він поклав стільки труда і які так недбало викинув геть. «Сім», — повторив чоловік з притиском, наче намагаючись закарбувати цю цифру у своїй пам'яті.

Якийсь час він простояв непорушно, оглядаючи схил. І в його очах знову відбилася гостра цікавість, а в поставі з'явилися збудженість та екзальтація — як у хижака, що відчув свіжий запах здобичі.

Пройшовши кілька кроків униз по струмку, він знову набрав у ківш землі.

І знову — після ретельної промивки та збирання докупи череди із золотих зернинок — він вихлюпнув їх у воду, перед тим полічивши.

«П'ять», — промимрив старатель. І повторив: «П'ять».

Не втримавшись, він знов уважно обдивився пологий схил, а потім знову заходився наповнювати ківш землею, рухаючись униз за течією. Його золоті стада почали зменшуватися. «Чотири, три, два, один» — такими були відмітки, що закарбувалися в його пам'яті. Коли ж результатом його зусиль стала лише одна золота зернинка, старатель припинив своє заняття і розклав вогнище із сухого гілляччя.

Поклавши на нього ківш, він став чекати, аж поки той не став синьо-чорним. Потім підняв і критично обдивився з усіх боків, після чого схвально кивнув. На такому темному фоні жодна золота піщинка не мала ані найменшого шансу втекти.

Йдучи за течією, чоловік знову почав промивати пісок. Винагородою стала одна золота зернинка. У третьому ковші золота не виявилося взагалі. Не вдовольнившись результатами, старатель промив ще три ковші, набираючи лопатою землю через проміжки у три фути. І кожен ківш був порожнім. Але цей факт не тільки не розчарував його, а, здавалося, навпаки — викликав чимале задоволення. З кожним порожнім ковшем піднесення чоловіка зростало, аж поки він не підвівся і не вигукнув у захваті: «Якщо це не те, що я шукаю, то нехай Господь негайно уразить мене розладом шлунка!»

Повернувшись до місця, де він почав свої розкопки, старатель почав мити пісок, рухаючись проти течії струмка. І спочатку чисельність його золотих стад зросла, причому зросла суттєво. «Чотирнадцять, вісімнадцять, двадцять один, двадцять шість», — відбивалося в його пам'яті, як у касовому апараті. А на підході до озерця здобич була найбагатшою: тридцять шість золотих зернинок.

«Ще трохи, і можна відкладати на чорний день», — зазначив старатель з розчаруванням у голосі, дивлячись., як вода змиває його улов.

Сонце видерлося на вершечок неба. А чоловік усе ще працював. Ківш за ковшем рухався він проти течії, і результати його розкопок ставали скромнішими.

«Та вона просто водить мене за носа, як та молодиця!» — захоплено вигукнув він, коли в лопаті землі виявилася лише одна золота блискітка.

Коли ж кілька промивок не дали жодного результату, старатель задоволено випростався і зміряв зелений схил впевненим поглядом.

«Ага, пані Золота Жило!» — скрикнув він, наче звертаючись до якоїсь невидимої слухачки, що сховалася від нього під зеленою поверхнею схилу. — Я йду до вас, пані Жило, іду! І я до вас неодмінно доберуся! Чуєте мене, пані Жило? Доберуся, бо це така ж суща правда, як і те, що гарбуз — не цвітна капуста».

Чоловік обернувся і кинув оцінюючий погляд на сонце в неозорій блакиті безхмарного неба. А потім пішов униз по каньйону вздовж лінії викопаних ним ямок. Перетнувши струмок за озерцем, він зник за зеленим покривалом. З тимчасовим поверненням тиші та спокою до затишного закуточка його дух все одно не мав можливості туди повернутися, бо чоловік порушував тишу округи ритмічними співами і голос його владно панував у каньйоні.

Невдовзі старатель повернувся, іще сильніше брязкаючи об каміння підковами. Зелене покривало несамовито затремтіло і почало розгойдуватися сюди-туди, наче за ним точилася якась нежартівлива боротьба. Почувся скрегіт і брязкання металу. Голос чоловіка зірвався на крик, і в ньому з'явилися командні нотки. З-за покривала, хекаючи, вигулькнуло якесь масивне тіло. Потім гучно затріщали гілки, почулося клацання, і на відкритий простір — під дощем листопаду — вискочив кінь. На його спині був мішок, за яким тягнулися обірвані стебла плющів і поламані гілки лози. Тварина спочатку ошелешено поглянула на місцину, в яку її не досить ввічливо заштовхали, а потім опустила голову до трави і з задоволенням почала пастися. За мить крізь покривало продерся ще один кінь. Він був послизнувся на порослому мохом валуні, але відразу ж поновив рівновагу, коли копита його вгрузли в піддатливу поверхню лужка. Він був без поклажі, хоча до його спини було прикріплене високе мексиканське сідло, подряпане і вицвіле від довгого використання.

Процесію замикав старатель. Замисливши залишитися тут надовго, він скинув на землю мішок та сідло і відпустив коней попастися. Потім дістав харчі, сковорідку і кавовий чайник. Назбиравши купку сухого гілляччя, він знайшов кілька каменів і влаштував місце для вогнища.

«Ну й зголоднів же я, — сказав він. — Легко ум'яв би залізний заступ та підкови, та ще й добавки попросив би».

Випроставшись, він поліз у кишеню за сірниками, і його очі ковзнули по гладі озерця й уставилися на зелений схил. Пальці, що були стиснули коробок із сірниками, розтулилися, і витягнута з кишені рука виявилася порожньою.

Чоловік явно вагався, роздумуючи. Він поглядав то на свої приготування до обіду, то на пагорбок.

«Піду іще позалицяюся до пані Жили», — вирішив старатель і почав перебиратися через ручай.

«Може, дарма стараюся, — пробурмотів він, наче виправдовуючись, — але нічого страшного не станеться, якщо я поїм через годину».

І на відстані кількох футів від першої лінії ямок він розпочав другу. Сонце перевалило на захід, тіні подовжилися, але чоловік заповзято працював. Згодом він розпочав третю лінію розкопок, потім почав