Читати книгу - "Елементал"

конем. Божевільна вершниця мчала на мені, не бачучи дороги, мчала із заплющеними очима через гарячу пустелю, припавши до мене мокрими від утоми ложеснами, і з мене вже також білими бризками летіла піна.

І тільки я, мудрий досвідчений кінь, бачив своїм фіолетовим оком кінець тій дорозі. Там, у тому кінці, під запорошеними платанами стояв самотній вовк і сумно дивився услід кораблеві, що відпливав у невідомі краї.

6

Усе в цьому світі має свою межу і свій кінець,— кажуть Коран і Біблія,— усе, окрім Божої волі.

Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по-англійському, а якщо не вдасться, тоді поговоримо в Лефортово.

А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва — Мадрид з посадкою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попереднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.

Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.

Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять. А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж — мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.

Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки. Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

— Як ти? — спитав я, аби не мовчати.

— Нічого,— сказала вона.— Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

— Справді?

— Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

— Може, ти…— я нахилився до неї і прошепотів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

— Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам».

— Пробач,— сказав я.— Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

— Все гаразд.— Вона відвернулася до вікна.— Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.

— Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Посидиш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.

— Ти про це вже казав.

— Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.

— А мені — кричати,— сказала вона.

Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.

Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.

На наш рейс уже почалася реєстрація пасажирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава публіка. Всяк дивиться десь угору, люди вештаються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед польотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.

Я підійшов до внутрішньої авіакаси і з провансальським акцентом запитав квитки на літак до Мадрида. Будь ласка, скільки завгодно.

— Мені два до Марселя, мадам,— я подав у віконечко свій службовий і Хедин закордонний паспорт.— Бізнес-клас, якщо можна.

Поки сувора, але дуже чемна мадам оформляла квитки, я роззирнувся довкола і не помітив жодного горизонтального погляду. Навіть моя далека тінь, мій пильний Франсуа блукав очима десь у склепіннях цього занадто просторого анґару.

— Merci, madame.

— Тільки поспішайте,— сказала вона.— Реєстрація вже закінчується.

Я пішов до бару і ще звіддалік побачив за столиком найвродливішу з усіх mademoiselle[53] з чубчиком, коротшим ніж у garçon, таким дорогим і зворушливим, що я ледве стримався, аби не підійти й не погладити його. Перед Хедою стояла пластикова склянка з колою, і коли я подумав, що її піднуджує від того, що нікуди не хочеться їхати, у грудях тонко озвалася та жилочка, яка прокинулась у мені вчора.

Я сів біля стойки бару, попросив собі віскі з льодом і майже всміхнувся, коли побачив, що поруч усівся Франсуа і зробив те саме. Ні, він мені подобався, цей кучерявий чортисько, за інших обставин ми б тут гарненько посиділи.

— Закінчується реєстрація на рейс 272 за маршрутом Москва — Мадрид,— виловив я оголошення майже із суцільного інформаційного потоку, що линув попід високим склепінням анґару.

І тут я помітив його. Горизонтальний погляд.

Закінчувалася реєстрація на наш рейс, Хеда допивала свою колу, я потягував холодне віскі, Франсуа брав із мене добрий приклад, а той тип сидів за дальнім столиком, як намальований, і низав мене таким поглядом, що я відчув його раніше, ніж глянув у той бік. Гарний портрет, нічого не скажеш,— з отих портретів, що, куди не ступи, він поведе за тобою очима.

Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж — сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, погляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.

Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним — чи не в хасав’юртівському туалеті, коли туди нагодилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?

— Ви зупинилися в Хасав-Юрті?

— Ні, я тут проїздом.

— Куди?

— Поки що в Моздок.

— Допомога потрібна?

— Ні, дякую.

Це було щось неймовірне, це був отой єдиний жереб із мільйона, який ти аж ніяк не можеш витягнути за теорією імовірности,