Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

карті, а ми в своїй країні знаємо більше доріг, аніж можна позначити на цапері… Тепер ваше слово, пане Черепшяк, тільки помаленьку.

– Я помаленьку, помаленьку… – Селянин потер щоку, і щетина зашелестіла йому під рукою. – Значить, так. Стежка проходить повз три бучки, що стоять коло просіки, а далі починається ліщина. Якщо йти прямо, то буде одна галявинка, потім друга і третя, але на третій- болото, його треба обійти ліворуч, і зразу ж буде невеликий горбик, на ньому багато ожини. За тим горбиком треба йти вже не лісом, бо він там кінчається, а через такі кущики – ялівець там росте на піску. Звідти як глянути – видно сосняк. Евіновим його називають, і три хатини рядом стоять над дорогою. Ото там.

– Повторіть ще раз, – попросив генерал. Селянин повторив.

– Добре ви знаєте цей ліс, – похвалив Єлень. – Лісником були?

– Ні, я з Студзянок. А ліс як же не знати, ми завжди – старі люди пам'ятають – ходили туди по дрова. Тільки покійний пан граф, тобто пан Станіслав Замойський, царство йому небесне, мабуть, років сімнадцять буде, як розбився на аероплані… Пан граф не дозволяв, а ми ж не красти, бо ліс – то добро всіх, ходили собі, тільки не просіками, а отією стежкою повз три бучки і через ліщину, щоб лісникові на очі не попасти…

– Поручику Семен, зараз сімнадцять годин двадцять сім хвилин.

– Так точно, сімнадцять двадцять сім, – Семен підніс руку до лампочки, трошки перевів хвилинну стрілку.

– Сюди підійде наш взвод протитанкових рушниць, щоб допомогти гвардійцям, а ви одскочите за висотку, перейдете на край сто двадцятої ділянки. Там на галявині зупинитесь, поповните боєприпаси і підете в напрямку трьох буків, про які вже знаєте. Ті дві машини почнуть стрільбу за десять до сьомої. Ви почекаєте, поки розгориться бій, а потім – уперед. Поспішайте, щоб до сутінків прибути на місце, бо інакше вас підіб'ють якщо не німці, то оточені гвардійці. Ми не маємо змоги повідомити капітана Баранова.

– Якщо запізнимось, то підстрелять? – злякано спитав селянин.

– Так, пане Черепшяк.

– Не впізнають своїх?

– Німці, якби захопили радянський танк, то теж на ньому б воювали, – пояснив Єлень.

В цю мить усі почули, як хтось виліз на броню.

– Танкісти! – впізнали голос Чорноусова і відкрили люк.-Ваші протитанкові рушниці вже підійшли. А німці саме перед нами запалили якусь підстилку, димить на всю просіку. Не гайтесь, поки вони нічого не бачать. Спасибі, що помогли. До побачення!

Один по одному всі потисли йому руку. Останнім попрощався генерал. Сержант скочив додолу, став на бруствері окопу й узяв під козирок. Тільки тоді, коли загуркотів мотор, він опустив руку і, як завжди, розгладив вуса.

Рушили заднім ходом, вдивляючись у дим через приціли й перископи. Відходили повільно, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь. Тільки виїхали за косогорок так, що їх не видно було з боку фронту, розвернулись і швидко рушили просікою. За ними їхав генеральський вілліс з шофером і двома автоматниками, чіпляючи сріблястою антеною радіостанції за низькі гілки дерев.

Повернули праворуч до галявинки і там побачили танк, який заправлявся пальним, а також замасковану між деревами вантажну автомашину з боєприпасами. Командир того танка, худорлявий хорунжий Зенек, махав їм рукою, показуючи, де стати.

Янек дивився на нього неприязно. Перший час хлопець не міг забути, що хорунжий не хотів узяти його в бригаду, а потім – що той упадав коло Ліди, носив їй масло й печиво із свого додаткового офіцерського пайка, який в екіпажі Семена ділили порівну між усіма. Та й черствий був той Зенек, дуже пильнував, щоб солдати віддавали честь, доповідали по формі, а танкісти додержували такого порядку скоріше в якісь урочисті хвилини, а не в буденних стосунках.

Машина зупинилась, Семен перший стрибнув на землю.

– Що йому треба? – буркнув Кос до Гжеся, наказуючи на хорунжого Зенека, який підійшов і, виструнчившись, привітався з Семеном.

Що хотів Зенек, вони так і не дізнались, бо треба було негайно братися до роботи, а поручик з хорунжим розмовляв за кілька десятків кроків од них.

– Я вже все знаю, – казав тим часом хорунжий до Василя. – Важке діло в тебе. Бажаю успіху всьому твоєму екіпажеві.

. – Взагалі війна – річ нелегка. У тебе теж паршиво завдання. Викликатимеш вогонь на себе.

– Хіба ж мояша порівняти! Ми постріляємо, зчинимо гармидер та й назад, а вам треба пробиватись у тил, прямо в пащу «тигрів» і «пантер»… Півгодини тому мій механік піймав у лісі якусь перелякану курку. Я дав її автоматникам, щоб обскубли й кинули в окріп. На бульйон встигну. Слухай, Василю, в мене до тебе велике прохання: давай поміняємось. Я скажу генералові, попрошу.

– Облиш, з якої рації.

– Це важко сказати. Розумієш, ти сюди прийшов, щоб нас учити, а битва ж на нашій землі.

– Не хотів би я бути таким учителем плавання, який ходить бережком, боїться замочити ноги, а учнів штовхає на глибоке. Такого не повинно бути. Не треба більше про це говорити, – Останні слова Семен промовив суворо, твердо, але зразу ж усміхнувся, вхопив співрозмовника за плече й додав: – Дякую тобі, Зенеку.

А в той час екіпаж не гаяв часу. Єлень, як найдужчий, носив одну за одною скриньки із снарядами для танкової гармати і з патронами для оточених піхотинців. Гжесь подавав їх селянинові, що стояв на броні, а той обережно опускав у люк, до рук Янекові, який ставив скриньки всередині машини. Механіки з роти технічного зебезпечення поповнювали запаси пального й мастила, технік ходив круг танка, перевіряв ланки гусениць, бандажі на котках.

Генерал, помітивши Василя, який повертався до машини, гукнув:

– Тепер уже боєприпасів повний комплект. А ви, пане Черешняк, певно, втомились? Рушаймо, нам пора.

Селянин незграбно зліз на землю, підійшов, застібаючи потертий піджак, і, зупинившись за два кроки перед командиром бригади, повторив:

– Нам пора, пане генерал. – Але не рушив з місця, стояв, шуруючи долонею вгору й вниз по зарослій щоці.

– Вже їдемо, про що ще думаєте?

– Думаю, чи знайдуть вони ті буки. Адже ж нетутешні.

– Мабуть, знайдуть.

– Може б, я показав.

– А спина не болить?

– Ой, болить! Але ж усе одно болить, чи я тут стоятиму, чи туди поїду.

– Хто його знає, може, ви й маєте рацію, це було б непогано.

– А ви, пане генерал, написали б мені потім якусь бумажку, щоб лісу дали. Хатину, значить, поставити, бо ми жили в