Читати книгу - "Соляріс. Едем."

на кораблі, що дрейфує без команди, яка загинула за таємничих обставин.

Коли я поставив на полицю десятий том монографії Гізе, мені здалося, що під моїми ногами затремтіла сталь, укрита шаром пористого пінопласту. Я заціпенів, але тремтіння більше не повторилося. Бібліотека була ретельно ізольована від усього корпусу станції, і вібрація могла виникнути тільки з однієї причини: з ракетодрому стартувала якась ракета. Ця думка повернула мене до дійсності. Я ще не вирішив остаточно, чи полечу, як мені радив Сарторіус. Якщо я поводитимусь так, ніби цілком схвалюю його плани, то в кращому разі зможу тільки відтягти наше зіткнення; я був майже певен, що справа дійде до сутички, бо вирішив зробити все можливе, щоб урятувати Гері. Головне, чи були в Сарторіуса шанси на успіх. Його перевага переді мною була величезна: як фізик, він розумівся на цій проблемі у десять разів краще за мене, і я міг, хоч як це парадоксально, покладатися лише на бездоганність рішень, які підносив нам Океан. Тож я цілу годину просидів над мікрофільмами, силкуючись виловити хоча б щось доступне моєму розумінню з моря триклятої математики, мовою якої промовляла фізика нейтринних процесів. Спершу мені це здалося безнадійним, тим паче, що неймовірно складних теорій нейтринного поля було аж п’ять — явна ознака того, що всі вони далекі від досконалості. Та врешті-решт мені вдалося знайти щось обнадійливе. Я саме переписував формули, коли раптом хтось постукав. Я швидко підійшов до дверей і прочинив їх, заступаючи, щілину. Я побачив перед собою блискуче від поту Снаутове обличчя. В коридорі більше нікого не було.

— А, це ти, — сказав я, широко розчиняючи двері. — Заходь.

— Так, це я, — відповів Снаут.

Голос його лунав хрипко, під запаленими очима набрякли мішки. Снаут був у блискучому гумовому антирадіаційному фартусі на еластичних шлейках; з-під фартуха виглядали ті самі брудні холоші штанів, яких він, здавалося, ніколи не скидав. Його очі оббігли круглий, рівномірно освітлений зал і зупинилися, завваживши Гері, яка стояла в глибині біля крісла. Ми швидко ззирнулись, і я опустив повіки; тоді він легенько вклонився, а я люб’язним тоном відрекомендував їх одне одному:

— Це доктор Снаут, Гері. Снаут, це… моя дружина.

— Я… малопомітний член екіпажу й через те… — Пауза небезпечно затяглась. — Я не мав нагоди познайомитися з вами…

Гері усміхнулася й подала йому руку. Він потис її, як мені здалося, трохи приголомшений, кілька разів кліпнув очима й скам’янів, вирячившись на Гері. Я поклав йому на плече руку.

— Даруйте, — сказав Снаут, звертаючись до Гері. — Я хотів би поговорити з тобою, Кельвін…

— Будь ласка, — відповів я з якоюсь великосвітською невимушеністю. Все це трохи скидалося на низькопробну комедію, але іншого виходу не було. — Гері, люба, не звертай на нас уваги. Нам з доктором треба поговорити про наші нудні справи… —

І, взявши Снаута за лікоть, я повів його до маленьких кріселець у протилежному кінці залу.

Гері вмостилася в кріслі, у якому щойно сидів я, але підсунула його так, щоб, підводячи очі від книжки, могла нас бачити.

— Ну що? — тихо запитав я.

— Розвівся, — стиха просичав Снаут.

Можливо, якби мені переказали цю історію, й такий початок нашої розмови, я б зареготав, але тут, на станції, моє почуття гумору зовсім атрофувалося.

— З учорашнього дня я прожив кілька років, Кельвін, — додав він. — Кілька непоганих років. А ти?

— Нічого… — відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати.

Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен його остерігатися, точніше, того, з чим він до мене прийшов.

— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я. — Навіть так?..

— Про що це ти? — Я вдав, що не розумію його.

Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:

— Ми загрузаємо, Кельвін. З Сарторіусом я вже не можу зв’язатись. Я знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції…

— Він вимкнув відеофон? — запитав я.

— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або… — Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.

Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній усмішці.

— Кельвін, я прийшов тому, що… — Снаут не доказав. — Що ти збираєшся роботи?

— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я. — Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів розібратися…

— Ні, — урвав він мене. — Я не про те…

— Ні? — перепитав я з удаваним подивом. — Тоді слухаю тебе.

— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши. — Йому здається, що він знайшов шлях… розумієш?

Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу.

— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Гібарян, пам’ятаєш? Можлива певна модифікація…

— Яка саме?

— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.

— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.

— Так, але вони застосовували м’яке випромінювання. А в нас воно було жорстке — ми гатили в Океан на всю потужність.

— Це може призвести до прикрих наслідків, — зауважив я. — Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.

— Кельвін… не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення.

Гібарян метрвий.

— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?

— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки «гості» завжди з’являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?

— У який спосіб? Поштою?

— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.

У голові в мене раптом проясніло.

— Ага, — сказав я. — І цей хтось — я, так?

— Так. Він мав на увазі саме тебе.

— Красненько дякую.

— Що ти на це скажеш?

Я нічого не відповів. Снаут мовчки глянув на Гері, яка поринула в читання, а відтак перевів погляд на моє обличчя. Я відчув, що блідну, але нічого не зміг з собою вдіяти.

— Ну як?.. — запитав він.

Я знизав