Читати книгу - "Танці утрьох"

Кононов простояв біля телефону хвилин п’ять, обмірковуючи несподівані новини, отримані від совісного Котова. Звичайно ж, і в цьому Кононов був повністю згоден із дружиною прапорщика, ні про яку перевірку не могло йтися — не ті часи. Це раніше високе начальство мало і гроші, і час на те, щоб перевіряти своїх співробітників на чесність і дотримання закону. У даному випадку місце мав звичайний підкуп: за гроші потрібно було передати записку Гретинському.

Кононов навіть не сумнівався, що таких, як Котов, одиниці і що, відчуваючи скруту у грошах, відмовитися від кругленької суми за дріб’язкову послугу зможе не кожний. Відтак можна було зробити припущення, що хтось, не побоявшись перевірок (про які молодь, скажімо, не має навіть уявлення), таки погодився передати записку.

Кононов був певен, що записка вже у Осетинського. Тепер слідчий розумів, чому так дивно поводився підозрюваний на останньому допиті. Не робив ніяких спроб виправдатися, хоча мав чимало козирів. Він словом не обмовився ні про тир, ні про те, що був у Наталі, ні про Івана Денисовича, що могло б полегшити його долю.

Справді, адвокат мав слушність. Тільки ідіот, що надивився мексиканських серіалів і дурнуватих детективів, може всерйоз підозрювати Осетинського — виправдань на його користь куди більше аніж звинувачень. А доказів, якщо бути щирим, узагалі немає. Єдине, чим міг дорікнути прокурор підозрюваному — це те, що той не заявив в органи правопорядку, причому не в ролі свідка події, а в ролі людини, яка виявила у власній квартирі труп. Та й сама ця обставина була вмотивована — Осетинського схопили через годину після того, як він, мов очманілий, вискочив з будинку. І взяли його, і Кононов пам’ятав це, у телефонній будці зі зламаною трубкою. До речі, усі телефони-автомати, на які вказав Гретинський, щоб підтвердити свої слова про те, що наполегливо намагався подзвонити в міліцію, виявилися справді зламаними, крім одного, його за день до перевірки полагодили мешканці будинку за свої кошти.

Отже, на якій підставі Осетинського тримають у в’язниці і мордують, як звичайного душогуба, Кононов тепер не міг збагнути. Він розумів, якщо за справу візьметься адвокат-професіонал, то гучного скандалу не уникнути. Булавін та інші начальники, які щодня твердять «саджай Осетинського, саджай Осетинського!» відразу ж сховаються в кущі і киватимуть на Кононова, мовляв він несумлінний, злобливий працівник, вирішив запроторити безневинного за ґрати, щоб піднятися службовими сходами на щабель вище. І що тоді відповідатиме Кононов? Що підозрюваний сам зізнався в убивстві? Припустимо, він так і скаже. Тоді адвокат закричить: «Слідчий Кононов так тиснув на обвинуваченого, що безневинний чоловік зізнався у скоєнні злочину, якого не чинив. Оце так м’ясник!» І нікому не прийде в голову запитати у вартових Осетинського, чи не передавали вони йому записок, які могли б вплинути на поведінку Осетинського і змусити його взяти на себе провину. Кононов дякував долі за те, що серед вартових трапляються такі чесні і безцінні прапорщики, як Володимир Михайлович Котов.

Але що ж було в тій злощасній записці, в існуванні якої Кононов уже не сумнівався. Хто її писав і з якою метою передавав? Ясна річ, якби вона містила абстрактні розмірковування, скажімо, на сімейні теми або щось подібне, не було б потреби вступити в змову з охоронцем. Отже, записку могли використовувати з метою погрози.

«Ясно, — зробив висновок Кононов, який після дзвінка Котова бачив усе в зовсім іншому світлі, — комусь на руку посадити Осетинського і зробити це якнайшвидше. Нічого не скажеш, не дуже приємно бути слухняним виконавцем чужої волі».

Якщо прийняти дані розмірковування, — підсумував Кононов, — то варто визнати, що Булавін найвірогідніше перебуває в змові з людьми, яким вигідно запроторити Осетинського за ґрати, інакше навіщо він так запопадливо ллє воду на їхній млин. Звичайно, Кононову не хотілося підозрювати Булавіна, свого безпосереднього начальника та й узагалі добропорядного й обов’язкового чоловіка, у змові з людьми, що не вирізняються ні порядністю, ні легальністю, але він був професіоналом, тому не міг не брати до уваги небажаний для нього варіант.

Зрозуміло, Осетинського хочуть посадити. Для цього невідомий, який представився Силіним, подзвонив у чергову частину. Що дзвонив не Силін, Кононов не сумнівався. Він злився на себе, що не здогадався про це раніше. Його невидимим супротивникам вдалося замести сліди, скерувати розслідування у хибному напрямку і заодно відняти в Кононова чимало дорогоцінного часу, який з успіхом можна було б використати на пошуки справжнього вбивці.

Але ким були ті люди, що затіяли весь цей маскарад задля однієї мети — спантеличити Осетинського й виправдати справжнього убивцю? Звичайно, ними могли бути тільки ті, кому відоме ім’я душогуба, що намагається уникнути відповідальності і тішиться своєю безкарністю. А можливо, — і цю версію не можна відхилити, — хтось зводив особисті рахунки з Гретинським і йому було начхати на убивство. Але в такому разі, як цей «хтось» міг довідатися про вбивство Рубіної з такою вражаючою оперативністю, яка навіть і не снилася хлопцям з Управління? Випадковість? Ні, у таке Кононову не вірилося.

Можливо, прихованими ворогами Осетинського рухала вигода. Але який зиск можна було мати з Михайла, який жив у Рубіної на пташиних правах і не мав за душею нічого, крім стареньких жигулів, нехай навіть і кольору «мокрого асфальту»? Стоп! Думки Кононова повернулися зовсім в інший бік — він згадав про заповіт. Вийняв його з папки, що лежала в дипломаті з учорашнього вечора, і ще раз уважно перечитав. Гретинському заповідано чимало — цього з лишком вистачило б Кононову, щоб залишити марудну і невдячну роботу, зайнятися яким-небудь бізнесом і насолоджуватися життям. Щоправда, Кононов ніколи про таке навіть не мріяв.

«Цікаво, а кому все це дістанеться, якщо Осетинського запроторять до в’язниці?»

Кононов одразу згадав Ходоша і його припущення, що все перейде до рук