Читати книгу - "Промінь"

Денис стис пальцями скроні: такої порожнечі в голові, такої безпорадності він не пам’ятав, напевно, з моменту викрадення. Жодної рятівної думки. Ще хвилину тому ти вірив, що видерешся з пастки — але що дужче ти борсаєшся, то швидше осідає пісок у тебе під ногами.

— Нам треба зробити паузу, — сказав він нарешті. — Не впливати, тому що ми не знаємо як. Ми зробимо тільки гірше…

— Н-не впливати не можна, — не піднімаючи очей, заговорив Славік. Усі повернули до нього голови, навіть Марго. Він з помітним зусиллям відірвався від екрана свого телефона:

— Пояснення є… І воно лежить на п-поверхні.

Він говорив, ніби задихався, розтягуючи слова — і злегка заїкаючись. Денис дивився на нього через стіл, наче вперше бачив:

— Яке?

Славік подався вперед, обпершись ліктями на стіл:

— П-пам’ятаєш, ти казав… Наш вплив міняє не тільки їхнє сучасне й майбутнє, але й м-минуле?

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Відповідай-відповідай-відповідай…

Вона трошечки розплющила очі. У напівсні, який Промінь для неї влаштував, бурмотів дратівливий голос, і моргала на межі свідомості лампочка. От як почувався Троль, коли з ним намагалися зв’язатися.

— Промінь, відбій.

Тиша. І знову: «Відповідай-відповідай-відповідай…»

— Промінь… з’єднай уже. Я сама їм скажу…

На екрані — Ілля, незнайомий, схудлий, із запалими щоками. Комірець білого халата стоїть сторч, наче волосся:

— Лізо, вислухай, прошу… Заради Ґреґа! Заради його пам’яті!

Скотина. Сон як рукою зняло.

— Спрацював таймер… ми одержали послання від батьків.

— Від кого?!

– Їхній запис після старту… був зашифрований у пам’яті Променя, таймер встановлено на сьогоднішній день. Лізо, ти повинна це почути, будь ласка. Попроси Променя транслювати тобі… Заради Ґреґа, ти повинна…

— Промінь, — сказала Ліза. — Кінець зв’язку.

Екран погас.

Вона повільно сіла. Торкнулася ногами підлоги. Їй подобалося спати, блукати в напівсні по заплутаних доріжках, але сни ставали дедалі страшніші, дедалі темніші, неприємніші. Якби ж вийти на берег океану, підставити лице сонцю…

— Промінь… Виведи інформацію, про яку він говорив.

Блимнув екран, роз’їхався на всю стіну. Ліза прикрила долонею очі — вона відвикла від яскравого світла.

Великий зал, амфітеатр, знайомий до останнього крісла. Наполовину порожній: двісті людей, сидять парами, взявшись за руки, дивляться в камеру. Марія стоїть, зчепивши пальці, погойдуючись, і яка ж молода.

— Промінь, стоп-кадр!

Зображення завмерло. Ліза вп’ялася в їхні обличчя. Юні, худі, хто з бородою, хто з пишною копицею волосся, хто наголо стрижений, різні, хто в строкатій сорочці, хто в строгому костюмі, вони, здавалося, були в шоковому стані. Усі. Дивилися в камеру червоними очима, через силу.

— Промінь, далі…

Марія на екрані зробила крок уперед:

— Діти, ми звертаємося до вас. Запис зроблено через тиждень після нашого старту, кілька годин тому — за корабельним часом — Промінь зафіксував джерело випромінювання на місці, де була Земля…

— Що?! — не стрималася Ліза.

— …Нашої планети більше немає, діти. І вас не існує в цю мить, коли ми записуємо звернення, але ви дивитеся цей запис у майбутньому — у світі, де ви є. Так і Земля — зараз її нема, але ми транслюємо її в майбутнє разом з «Променем», разом з вами. Ми виростимо й виховаємо вас зі знанням, що Земля — є, і ніхто з вас ні на секунду в цьому не засумнівається. Земля як об’єкт і поняття стане частиною вашого світу, а через нього — Земля стане реальністю. Те місце, куди ви летите — це і є Земля. Вас чекає не Прибуття — вас чекає Повернення.

Марія на екрані зробила паузу. Обличчя людей, що сиділи у залі за її спиною трохи просвітліли — Ліза побачила, як слабко всміхнувся Максим, сидячи поруч з Анітою.

— Ми з вами чесні, — сказала Марія, — ми говорили не відразу й не все, але тепер нема чого приховувати. Ресурси «Променя» обмежені, тому наш термін життя буде трохи скорочено — до шістдесяти років, можливо, трохи менше. Ваш термін життя буде довший за наш, а ваші діти житимуть у середньому до вісімдесяти п’яти. Тепер, коли ви дивитеся це повідомлення, деякого з нас уже нема серед живих… Сьогодні ми звертаємось до вас усі разом. Щасливої дороги додому, наші любі.

Екран погас.

* * *

Вона йшла, як після довгої хвороби, ступаючи босими ногами по гладенькій підлозі коридору. Відчинялися одні за одними двері; покриття ставало ворсистим і м’яким, знову гладеньким, холодним і теплим. Запалювалися лампи, висувалися зі стіни гнучкі поїлки, і тоді вона, притримуючись долонею за рубчасту стіну, нахилялася, щоб ковтнути води.

Вона почула голоси, у кафе грала музика, здається, хтось навіть сміявся, трохи істерично. Ліза зупинилася навпроти дзеркальної стіни й побачила, що вигляд у неї ненабагато кращий ніж у Троля: скуйовджене волосся. Божевільні очі. М’ята картата сорочка, занадто широкі штани. Але вертатися було пізно.

Вона зупинилася на порозі, усі голови повернулися до неї. Дивно: вони всміхалися! До неї кинулися з усіх боків, обіймали, галасливо раділи, запрошували попоїсти з ними й навіть випити спиртного, дехто вже й сам був напідпитку…

Ілля обережно вивільнив її з рук вітальників, підтримав під лікоть і вивів з кафе. Став на транспортер, допоміг зайти Лізі, і вони разом поїхали по широкому коридору попід електричними вітражами, що зображали тропічний ліс.

— Дякую, що ти прийшла.

— Вона сказала «ми з вами чесні». І жодного слова… про безплідність наших чоловіків?

— Лізо… я багато місяців намагався з тобою зв’язатися. Стояв під дверима… збирав людей, щоб вони дали Променю дозвіл вломитися до тебе…

— Навіщо?!

— Безплідність не закладена в наші гени. Я тобі збрехав… мимоволі. Сам помилився. Ми з хлопцями перевірили ще раз розрахунки, покопалися в