Читати книгу - "Річки Лондона"

Перлі-Вей; ми проїхали повз два високі димарі з логотипами IKEA. Наступна зупинка — Перлі, знамените місце, Перлі, ви мене розумієте?

На автостоянці біля вокзалу Перлі на нас чекав червоний мінівен «Фольксваген Транспортер» з логотипом лондонських пожежників. Коли ми зупинилися біля нього, з бокових дверей вийшов великий чоловік; він привітав нас змахом руки. Йому було за сорок; ніс у нього був зламаний, брунатне волосся пострижене коротко. Найтінґейл представив його як Френка Кефрі.

— Френк працює в Нью-Кросі. Він наша людина серед пожежників.

— Своя людина? Для чого? — спитав я.

— Для цього, — сказав Френк і дав мені полотняну торбу.

Вона була несподівано важка і я мало не випустив її. Всередині дзенькнуло щось металеве.

— Обережно, — сказав Найтінґейл.

Я розстібнув її та зазирнув усередину. Там були два металеві циліндри розміром з бляшанки аерозолів, але значно важчі. Вони були білі, на них було написано «No. 80 WP Gren.» Зверху був спусковий механізм із пружиною, зафіксований великою металевою чекою. Я не фанат зброї, але ручну гранату впізнати можу. Коли я питально глянув на Найтінґейла, той роздратовано махнув рукою і сказав:

— Сховай їх.

Я закрив торбу й обережно повісив її на плече.

Найтінґейл знову повернувся до Френка.

— Ваші люди готові? — спитав він.

— Дві машини напоготові — про всяк випадок.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — За півгодини ми маємо впоратися.

Ми повернулися до «Ягуара», і Найтінґейл наказав їхати через міст, потім по кількох однакових вулицях, а зрештою сказав:

— Приїхали.

За рогом ми знайшли стоянку, від неї пішли пішки.

Ґрасмере-Роуд ішла паралельно до залізниці й виглядала цілком нормальною низкою окремих або об'єднаних будинків, що були збудовані в 1920-х, хоча фасади були схожі на епоху Тюдор. На вулиці не було нікого, всі діти були в школі, їхні батьки — на роботі, а ми йшли, вдаючи звичайних перехожих, наскільки це взагалі можливо, коли об твій бік дзенькають дві гранати. Якщо нас хтось бачив, то скоріше за все вважав агентами з продажу нерухомості, які перевіряють свою територію.

Несподівано Найтінґейл звернув ліворуч, у браму одного з будинків, і попрямував до дерев'яних дверей, що вели в бічний хід навколо будівлі. Не сповільнюючи ходи, він зробив правою рукою випад убік воріт, клямка клацнула, відскочила від дощок і поторохтіла по доріжці.

Ми зайшли в ці двері. Тут нас не було видно з вулиці. Найтінґейл кивнув на двері, і я причинив їх і підпер великим теракотовим квітковим горщиком. У горщику досі була земля, з якої стирчало висохле зіщулене стебло. Я помітив такі самі горщики, що стояли вздовж сонячної сторони доріжки; вони теж усі були мертві. Найтінґейл нахилився, взяв жменю землі й підніс її до носа. Я зробив те саме, але земля не мала ніякого запаху, неначе занадто довго стояла на підвіконні

— Вони тут уже досить довго живуть, — сказав Найтінґейл.

— Хто? — спитав я.

Ззаду будинку були залізничні колії, тож нам треба було турбуватися лише через сусідів з двох боків. Садок не можна було назвати джунглями, але газон мав такий вигляд, ніби його не косили вже кілька місяців, а колись охайні клумби були такі самі мертві, як і рослини в горщиках. Великі скляні двері, що вели в садок, були заперті, а штори щільно засунуті. Ми обійшли навколо й підійшли до кухні. На вікнах були опущені жалюзі, а двері були заперті зсередини на засув. Я уважно стежив, розраховуючи, що Найтінґейл знову виб'є замок, але натомість він просто розбив вікно своєю тростиною. Просунувши руку за шибку, він посунув засув і відчинив двері. Я зайшов за ним усередину.

Якщо не зважати на погане освітлення, це була цілком нормальна приміська кухня. Шведська кам'яна робоча поверхня, газові плита та духовка, мікрохвильова піч, горщики зі штучного каменю, підписані «цукор», «чай» і «кава». Холодильник вимкнений, до його дверцят магнітами прикріплені записки та рахунки. Найновішому рахункові було шість місяців. Біля нього була записка: «Дідусь?» Нижче був розклад, в якому серед іншого був час, коли треба забирати дітей з дитсадка.

— Тут діти живуть, — сказав я.

Найтінґейл був похмурий.

— Уже не живуть, — сказав він. — Саме це і привернуло нашу увагу.

— Це матиме поганий кінець? — спитав я.

— Так. Для сім’ї, що тут мешкала.

Ми тихо зайшли в передпокій. Найтінґейл показав рукою, щоб я перевірив, що нагорі. Ідучи по сходах, я розсунув свій кийок і тримав його напоготові. Вікно над сходами було грубо заклеєне чорним папером, щоб усередину не потрапляло світло. На одному з листів паперу був дитячий малюнок: будиночок, квадратні вікна, завитки диму з кривого димаря, а збоку гордо стоять мама з татом.

Дійшовши до темного сходового майданчика, я збагнув, що в мене на язиці вертиться слово: починається на «в», римується з «кефір». Я прикипів до місця. Найтінґейл сказав, що все, що я перераховував, у певному сенсі існує, але ж не міг він мати на увазі й вампірів теж? Я сумнівався, що вони були хоч трохи схожі на те, якими їх зображують у книжках і в серіалах, і єдине, в чому був певний — вони не сяятимуть на сонці, як у «Сутінках».

Ліворуч від мене були двері. Я змусив себе зайти в них. Дитяча спальня; вона належала хлопчику, який був достатньо малим, щоб досі гратися «Лего» та солдатиками,