Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

З початком нової воєнної кампанії німці в Генеральній губернії змінили певним чином своє ставлення до місцевої польської людності і почали з нею загравати, що було характерно у попередній період лише для їхніх стосунків з українцями. На окупованих територіях було розгорнуто масовану антирадянську кампанію. Під «обстріл» потрапили дії радянської влади в західних районах України щодо поляків у 1939–1941 рр. На шпальтах багатьох друкованих органів, що легально тут виходили, в липні 1941 р. була вміщена промова німецького міністра пропаганди Й. Геббельса з приводу «нелюдської розправи жидо-більшовицьких катів» над в’язнями західноукраїнських тюрем та відповідні фотознімки жертв[181]. Цілеспрямована гітлерівська пропаганда, а також успіхи «німецької зброї» викликали політично неоднозначні, суперечливі настрої, особливо серед польської інтелігенції.

Утім більш суттєвими були все-таки позитивні зміни, що сталися в радянсько-польських відносинах. Під тиском з боку англійців і особисто британського прем’єра В. Черчілля глава польського уряду В. Сікорський 30 липня 1941 р. підписав угоду про союз із СРСР у війні. На знак протесту уряд залишили «пілсудчики» та «народовці». Угода проголосила німецько-радянські домовленості від серпня і вересня 1939 р. недійсними. Однак розв’язати проблему кордонів не вдалося. Західноукраїнські та західнобілоруські землі кожна зі сторін вважала своїми й створювала там власне збройне підпілля. Відповідно до угоди в СРСР почала формуватися польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса.

Дуже важливі міркування з приводу необхідності зміни зовнішньополітичної орієнтації поляків висловив ще напередодні червня 1941 р. вже згадуваний нами керівник польського підпілля на радянській території полковник Л. Окулицький. Заарештований органами НКВС у Львові в січні 1941 р., він був змушений дати свідчення про діяльність СЗБ на окупованих Німеччиною і СРСР землях, які були оприлюднені архівістами Федеральної служби безпеки Російської Федерації лише у 2001 р.

Л. Окулицький зазначав: «Польський народ, якщо не хоче спуститися до ролі покірливого невільника, не може бездіяти в цій боротьбі. До цього часу він був рішуче відданий союзу з Англією, розраховуючи на її перемогу і втручання. Однак сталися події, котрі змушують піддати ревізії ці погляди, слід відверто сказати собі — доля Польщі залежить не від результату війни між Німеччиною й Англією, а від результату вирішальної битви між Німеччиною та СРСР... У боротьбі між СРСР і Німеччиною польський народ мусить встати на бік СРСР... Будучи переконаний, що перемога СРСР дасть польському народу можливість життя і національного, культурного, господарського та політичного розвитку, я написав свої зізнання і заявляю про бажання подальшої роботи. Буде Польща червоною, добре, хай буде, лише б тільки була. Зрештою, це добре на неї вилине, звільнить і розкриє нові, невідомі до цього часу сили народу»[182].

Цікавим є, однак, той факт, що, незважаючи на досягнуті влітку 1941 р. польсько-радянські домовленості про співпрацю у війні, в надісланій до Варшави депеші начальника штабу Головнокомандувача Польських збройних сил на Заході генерала Т. Клімецького від 20 листопада 1941 р. йшлося про необхідність, окрім підготовки до загальнодержавного антинімецького повстання, у разі поразки Німеччини та наступу в західному напрямку Червоної армії бути здатними також до захисту від останьої польських східних територій. Цей план зазнав змін лише після візиту генерала В. Сікорського до Москви і підписання 4 грудня 1941 р. польсько-радянської декларації про приязнь та взаємну допомогу у війні[183]. На той час вже передбачалося, що разом з Червоною армією на довоєнні східні землі Речі Посполитої, можливо, вступатимуть і польські підрозділи, сформовані на території СРСР.

Таким чином, можна констатувати, що з грудня 1941 р. Польща і СРСР фактично стали союзниками у війні. Звертаємо особливу увагу на цей чинник, який більше, ніж будь-який інший, сприятиме розгортанню ворожнечі між українськими та польськими національними збройними формуваннями і врешті-решт остаточно відріже їм шлях до досягнення порозуміння під час війни.

Складовою польсько-радянського військового співробітництва стало встановлення зв’язків між командуванням Червоної армії та СЗБ, який з лютого 1942 р. дістане назву Армії Крайової (АК). Головним для радянського генштабу в співпраці з поляками було отримання розвідданих з глибокого тилу німецьких військ, які швидко просувалися на схід, а також здійснення польськими формуваннями диверсій на комунікаційних лініях, по яких німці забезпечували Східний фронт.

Для прийняття інформації від СЗБ-АК у Москві діяла радіостанція, але В. Сікорський наказав усі зв’язки здійснювати винятково через Лондон. Природно, це затримувало проходження інформації, яка втрачала актуальність. Із диверсійними діями на комунікаціях ворога в рамках створеної під тиском англійців саботажно-диверсійної організації «Вахляж» аківці також зволікали. Причина цього полягала не лише у труднощах праці діячів диверсійних осередків, а й у небажанні керівників організації та рядових бійців приносити великі жертви на користь СРСР, який ще донедавна сприймався поляками як такий само ворог, що й Німеччина.

Тим часом, 30 червня 1941 р., у Львові, після прибуття туди спеціальної похідної групи ОУН(Б), очолюваної Ярославом Стецьком, на Національних зборах української громадськості міста у приміщенні товариства «Просвіта» останнім було проголошено «акт відновлення Української держави після 23 років неволі»[184].

1 липня 1941 р. віддано наказ начального команданта Української національної революційної армії Івана Климова («Легенди») про створення армії для захисту Української держави[185].

3 липня 1941 р. з’явилася постанова голови Українського державного правління у Львові Я. Стецька про створення Українського державного правління (Українського уряду)[186]. Повідомлення Інформаційного відділу ОУН та листи Я. Стецька про проголошення акта відновлення Української держави були негайно передані до Берліна, Рима, Мадрида, Загреба та інших столиць