Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин»238.

Грабуванням руського населення займалися переважно т. зв. татари-ногаї, які жили в степовій місцевості. Натомість інша частина татар, яка мешкала в Криму й вела осілий спосіб життя, займалася сільським господарством, ремеслом і торгівлею.

Говорить цей автор і про незавидну долю бранців, які потрапили в татарський полон. Татари, стверджує Боплан, здійснивши наїзд, «… збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета»239.

Ці свідчення наведені спеціально, оскільки Боплан не лише знав ситуацію в Україні, а й був відносно незаангажованою людиною. Адже він належав до іноземців – хоча й знаходився на службі в польського короля. Звісно, погляд Боплана – це погляд християнина, який не сприймав «світу ісламу». Тому він спеціально звертає увагу на темні сторони в діяннях кримських татар.

Що такі сторони були, сперечатись не варто. І письмові свідчення, й фольклорні твори говорять, що татарські наїзди були великим нещастям для українських земель. Наприклад, на ці наїзди звертали увагу польські автори XVI ст. – Мартин та Йоахим Бєльські, Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Гваньїні, Станіслав Оріховський та інші. Оріховський, який по матері був русином-українцем, навіть закликав польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа постійно знаходитися на землях України-Русі, обороняючи їх від татарської небезпеки240.

Справді, татарські набіги вели до численних руйнацій у сільській місцевості, наносячи великі матеріальні збитки й «вимиваючи» звідти чималі людські ресурси.

За підрахунками істориків, переважно з українських земель протягом XVIXVII ст. було вивезено близько 2 мільйонів невільників, що перевищувало втрати Африки в результаті трансантлантичної торгівлі рабами241. Це, безперечно, стримувало економічний і соціальний розвиток українських земель. Граничні зі степом регіони України, де жило руське (українське) населення, були «зоною непевності».

Хоча складається враження, що результати цих наїздів у християнських (переважно польських та українських) джерелах перебільшувалися. До того ж українські дослідники, керуючись усталеними стереотипами, свідомо чи несвідомо інтерпретують ці джерела в антитатарському дусі. Наприклад, до нас дійшов документ під умовною назвою «Пам’ять», де волинські шляхтичі розповідають польському королю й великому князю Сигізмунду Старому (1467—1548) про свої війни з татарами. Цей документ, написаний орієнтовно в 1534—1535 рр., сприймається як свідчення частих татарських наїздів на волинські землі. Але в цьому документі, який стосується подій кінця XV – початку XVI ст., лише в трьох випадках чітко сказано, що татари вчинили розорення маєтків волинських шляхтичів. Натомість у одинадцяти випадках говориться про перемоги над татарами242. Не такими вже беззахисними у ті часи були українські землі. Українська шляхта, потім козацтво ставали тим заборолом, який захищав Русь-Україну від татарських набігів.

Але це була одна сторона медалі. Існувала й інша. Татарські набіги на довгий час визначили «обличчя України», хід її історії. Граничні регіони зі степом, де існувала «зона непевності», водночас стали «зоною свободи». Ці терени мало контролювалися державними структурами, не сягав сюди й феодальний гніт, кріпосне право. Відповідно, ці землі приманювали людей, які хотіли бути вільними на своїй землі. «Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях «посполитому чоловікові» з боку суспільної єрархії, і невичерпані багацтва природи та свобода користуванню з них – тягнули сюди й привязували людей до сеї землі злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів», – писав Михайло Грушевський243. Тут, у граничних районах, з’явився такий феномен, як українське козацтво, про що буде йти мова далі.

Також татарські набіги, як не парадоксально, сприяли урбанізації українських земель. Адже татари переважно нападали на села, які не могли чинити їм серйозного опору. Водночас татарське військо оминало укріплені міські поселення. Тому для оборони земель від татарських набігів почали будуватися укріплені твердині, що ставали містами й містечками244. У них також могли ховатися, якщо виникала небезпека, мешканці навколишніх сіл. В першій половині XVIІ ст. на українських землях, зокрема на Волині й Київщині, з’явилося чимало поселень міського типу з відповідними укріпленнями, які створювали чималі проблеми для татар під час їхніх наїздів. Перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького (1595? —1597) Русь-Україна була «країною міст». За підрахунками Олени Компан (1916—1986), у той час 46 % населення цих земель мешкало у містах245. Зрозуміло, що помітна частина цих міщан займалася сільським господарством. Але «міський етнос» відігравав помітну