Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

місцем синяві ночі. Наївшись донесхочу, так, що їхні позападалі боки пороздувалися, вони відійшли від лося. І без того слабкий вітер зовсім стих. Хмари, що висіли на небі весь день, поплили на схід. На синій оболоні неба висяював місяць. Світла ніч ставала ще світлішою: до сяяння місяця й зірок додавала тепер свій полиск ще й північна аврора, миготячи й спалахуючи над полюсом.

Її шиплячий монотонний тріск, схожий на рипіння сталевого полоззя, що сковзає по стужавілому снігу, слабко долинав до вух Казана й Сірої Вовчиці.

Не відійшли вони й на сто ярдів від мертвого лося, як зупинились і почали з підозрою прислухатися до перших звуків цієї дивної таємниці північного неба. Потім, звісивши вуха, побрьохали назад до вбитої здобичі. Інстинкт підказував їм, що вона була їхнім правом ікла. Вони билися, щоб убити її. Та, за законом дикої природи, вони мусили знову битися, щоб її зберегти. У хороші дні полювання вони б залишили недоїдену здобич і побрели б під місяцем і зорями. Але довгі дні та ночі голоду навчили їх чогось іншого.

Цієї ясної спокійної ночі, після днів моровиці й без’їжжя, сотні тисяч голодних істот вийшли зі своїх сховків на полювання. На тисячу вісімсот миль на схід і захід, на тисячі миль у бік півночі й півдня худющі знесилені істоти шукали собі поживи під місяцем і зірками. Щось підказувало Казанові й Сірій Вовчиці, що зменшувати пильність не можна ні на мить. Нарешті вони лягли на краю смерекової хащі й почали чекати. Сіра Вовчиця ніжненько потерлася об Казана своєю сліпою мордою. Вона тривожно заскавчала, наче про щось попереджаючи, потім почала нюшити повітря й увесь час прислухатися.

І раптом їхні м’язи напружились. Хтось живий був неподалік них, хтось, кого вони не могли ні побачити, ні почути, від кого долинав тільки ледь вловимий запах. І от знову цей незнайомець. Таємничою тінню, наче величезна лапата сніжина, безшумно спустилася велика біла сова. Казан побачив, як голодна птаха сіла лосеві на плече. Блискавкою, сердито гавкаючи, вибіг він зі свого сховку й кинувся на білого грабіжника. Сіра Вовчиця побігла за ним. Стрибнувши над тушею, пес клацнув щелепами, та піймав лише повітря. Він тут-таки розвернувся, але сова зникла.

Тепер до Казана повернулася майже вся його колишня сила. Він метушився біля лося, наїжачивши спину й широко розплющивши грізні очі. Пес загарчав у недвиге повітря, клацаючи щелепами. Сівши на задні лапи, Казан поглянув на кривавий передсмертний слід лося. І знову той інстинкт, такий же надійний, як і розум, підказав йому, що саме звідти варто чекати небезпеки.

Червонотропом тягнувся слід через дику місцину. Цієї місячної ночі всюди нишпорили маленькі проворні горностаї, схожі на білих щурів. Вони перші знайшли кривавий слід і з усією своєю кровожадною люттю швидко пересувалися ним навстрибки. Лисиця вловила запах крові за чверть милі з навітряного боку й підійшла ближче. З-під глибокого вітровалу зблиснули очі-намистинки. Звідти вилізла тонкостанна ілька й зупинилася на багряній стрічці.

Саме ілька змусила Казана знову вийти зі свого укриття у смеречині. У світлі місяця відбувся короткий рішучий бій. Пес із гарчанням кинувся на ільку, та відбивалась, дряпаючись. Тоді почувся котячий виск болю — й ілька, забувши про свій голод, накивала п’ятами. Казан повернувся до Сірої Вовчиці. З його роздертого носа юшила кров. Подруга співчутливо зализувала йому рану, а Казан тим часом стояв і напружено прислухався.

Почувши шум бійки, лисиця поспішила забратися подалі. Лукава крутійка — не боєць, це вбивця, що нападає з-за спини. Трохи згодом їй поталанило підстерегти сову. Розірвавши її на шматки, лисиці вдалося дістатися до півфунта м’яса, схованого в купі пір’я.

Але горностаїв, цих маленьких білих розбійників дикої природи, ніщо зупинити не могло. Якби треба було, вони пролізли б і між ногами людини, аби дістатися до свіжої плоті й теплої крові. Розлючений Казан полював на них, та піймати не міг: для нього вони були занадто швидкі. У місячному світлі горностаї скидалися радше на невловимі спалахи, ніж на живих тварин. Вони шугонули під тушу старого лося й гризли його там, у той час, як Казан лютував, хапаючи зубами сніг. А Сіра Вовчиця спокійно собі сиділа. Її геть не турбували маленькі горностаї. За деякий час засапаний Казан, підупавши на силі, зрозумів марність своїх дій і також усівся поруч із нею.

Ще досить довго безмовну ніч майже нічого не тривожило. Одного разу лиш удалині почулося вовче виття; час від часу, ще більше підкреслюючи могильну тишу, зі свого сховку на верхівці смереки надривно пугукала біла сова, ображено протестувавши проти несправедливого дувану. Місяць був просто над лосем, коли Сіра Вовчиця відчула першу справжню небезпеку. Вона миттєво попередила про це Казана, ставши лицем до кривавого сліду й затремтівши всім своїм гнучким тілом.

Її ікла виблискували у світлі зір, а в горлі наростало гаркуче виття. Сіра Вовчиця попереджала Казана таким робом про небезпеку, тільки зачувши свого смертельного ворога — рись, — що давно був осліпив її в битві на скелі Сонця. Казан ускочив, уже готовий до бою, хоча сам ще не відчував запаху гарної сірої істоти смерті, що кралася кривавою стежиною.

Чекання небезпеки перервало несамовите протяжне виття десь за милю звідси.

Це було голодне виття справжнього володаря незайманих диких лісів — вовка. Це було виття, що змушувало людську кров у жилах бігти швидше, що піднімало на ноги лося й оленя, змушуючи їх тремтіти всім тілом. Це було загрозливе повідомлення, що неслося крізь болота й ліси, через засніжені гірські хребти. Це було виття, відголоски якого в цю зоряну ніч були чутні на милі довкола.

А тоді запала приголомшлива тиша. Казан і Сіра Вовчиця сиділи пліч-о-пліч, утупивши очі в темряву, звідки щойно лунало виття.