Читати книгу - "Помирана"

слухати його — так тісно й задушливо стало в її кіоску через присутність цього типа.

— Я таке пробував… Я тепер знаю все… Зо мною ніколи не заскучаєш, чула! — запевнив Гена хвацько.

— Та я вже! — виштовхала його Майя.

Надворі вечоріло. Високо над Коритом сунув гусячий клин — суєтно миготів кінцівками, як розбите військо, що відступає з покинутих позицій.

* * *

Хамса тричі неголосно просвистів і прислухався. Звук загрузав у погребі, що його він давно вже зробив своїм сховищем і домом. Він почав совати по долівці фосфорні іграшкові кубики, присвічуючи ними в цілковитій пітьмі. Земля у нього під ногами була перерита, у стінах також зяяли нори. Хамса ще раз свиснув.

В одному з бокових ходів з’явилося рухливе рильце з масивними передніми зубами. Малий кротодил приніс уламок старого кореня, розколовши його сильними щелепами. Він безшумно сповз по стіні і став тертись об ноги хазяїна.

— Підріс, Рекс. Підріс, молодчинка, — лепетав Хамса, чешучи гладку безоку морду. — А я віршика тобі скажу, хоч?

Рекс приязно посмикав неповоротким хвостом і вклався, скрутившись калачиком. Хамса сприйняв це як готовність слухати і захитався, ніби заколисуючи самого себе:

Де перекис населення гряде, Дренажної святині преподоба Приносить страм у перепонку лоба, Шипшипників хурделиця хурде. Гальмозок пустить думу на стерню, І волиця на мапищі заб’ється. І судному, розхристаному пню Дівило допотопне оддається.

Хамса ще якусь мить медитативно похитувався, затим підняв кубик і обдав тихим зеленавим світінням голову свого домашнього улюбленця. Кротодил мирно спав, звісивши з пащі темний язик.

* * *

Нельсон випустив стрілу. Продзижчавши двадцять кроків, вона вп’ялася в дошку нижче чорного кола мішені, виведеного вугіллям.

— От, танаб’є, — буркнув Нельсон.

— Ну, то дай я, — попросив Веня самостріл.

«Ффіть» — стріла пролетіла повз дошку й зарилася в землю коло Капронової ноги.

— Сарадіп! Давай тепер я по тобі шарахну! — Капрон підняв над головою дрючок, обмотаний на кінці колючим дротом.

— Харе! Нам од чужих тре’ одбиваться, а ви своїх перебить готові, — стримав їх Нельсон.

— Скоріше б уже! — забухтів Базука.

— Ти навчися зразу воювать! На, з цього попробуй, — показав йому Нельсон самостріл.

— Нє, то дурне. От чим я буду! — Базука метнув загострений залізний прут. «Спис» пробив деревину наскрізь, провисів кілька секунд горизонтально, а тоді дошка розкололася повздовж. Базука зверхньо оглянув присутню рать.

— Рано гордиться, — натягнув тятиву Нельсон. — Вони на вертушках літають, а ми ледь повзаєм. Туто з умом тре’, по-хитрому. Я думаю так: Вони знають, що в нас чорнуха водиться. Того й прилетіли, скинули їдла — дали пойнять, шо міняться хочуть. Тіки ж якшо Вони побачать, шо ми не можем за чорнуху постоять, то заберуть і так, реханакус.

— І шо ти хочеш сказать? — подав стрілу Капрон.

— Тре’ будувать кидало велике. Шоб і вертушку могло збить, ілуха. Камінюку зарядив — і…

Нельсон прицілився з самостріла в уламок мішені, але так і не спустив гачок — несамовитий крик Пабло змусив його озирнутися.

* * *

— Я найшов, найшов! — Пабло хапав повітря, як риба на піску.

Товариство неохоче пленталось за ним захаращеними дворами в районі Депо.

— Шо найшов? — не міг уторопати Базука.

— Не знаю, не знаю, — темнив Пабло, не наважуючись назвати знахідку.

Одяг звисав з нього, як порване шквалом вітрило. Пабло ніс на плечі змотану в кільце довгу мотузку. Проминувши Кабигробову хату, пройшли ще кількасот метрів повз руїни господарських приміщень. Пабло задрав плетену з металу сітку, що відділяла асфальтований тік від дороги.

— Сюди.

За ним прочовгали решта чоловіків. Місцями асфальт на току порепався так, що нога встрягала в тріщини. Пабло перетнув тік і зайшов під невеликий навіс. Відсунув іржавий лист, що прикривав шахту колодязя. Глибини було метрів з шість. На дні щось поблискувало. Нельсон кинув туди камінець, але плюскоту води не почув — лише глухий удар.

— Я подумав, шо тре’ усі ями в землі передивиться. І от… Мабуть, шось таки найшов, — пояснював Пабло, нетерпляче обв’язуючись мотузком.

— Як почуєш, шо нема чим дихать, крикни — витягнем. У шахтах воздуху мало, — порадив Нельсон.

Вага Пабло була вельми скромною, тому стара мотузка лише затріщала, але витримала його. Зверху було чути, як Пабло сопе на дні колодязя, звільняючись від пут.

— Тягніть! — врешті гукнув він.

Об внутрішню стіну шахти заскреготав інвалідний візок. Виявилося, що рама в нього зламана, одне колесо — погнуте, іншого не було взагалі. Нельсон відчепив цей брухт і кинув вірьовку з петлею вниз. Пабло трохи підскочив, аби упіймати мотузку і наступив на шось м’яке. Він нашарив рукою зім’ятий одяг — сорочку й штани. Пробував розгледіти, але було надто темно.

— Ти шо там — завтикав? Вилазь, йухан, — долинув голос Нельсона.

Пабло вдихнув запах сорочки і впізнав його. Тепер погасло і те внутрішнє світло, яке ще носив у собі.

* * *