Читати книгу - "Пекельний звіздар"

Потяг Івась за поворозки та й дістав камінну ляльку. Як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім побігли по ній од верху до низу барвисті блищики.

— Слава тобі, Трояне, — каже водяник, — що сподобивсь я ще раз уздріти образ пречистої Лади!

— То ти вже бачив його колись? — питає малий козак.

— Як ходив Батько Дажбог по землі, мов простий чоловік, — каже водяник, — то на грудях у нього висів сей Оберіг. Така силу мав Оберіг, що скрізь, де проходив Троян, земля вдягалася зеленою травою, на полях виростало жито, а дерева зацвітали рясним квіттям… Гарна пора тоді була, певне, вже й не буде такої!

Озирнувся Івась.

— А що там зверху коїться, не знаєш?

— Пішли вже тії урвителі, — каже водяник. — Посідали на коней та й гаття!

— То можна й мені на білий світ вертатися? — питає Івась.

Підвівся водяник, і борода його заколивалася у жовтій сутіні.

— Що ж, — каже, — ходи здоровий… А доправлю я тебе прямісінько до хати, аби якої пригоди по дорозі скоїлося!

Вклонився Івась йому в пояс.

— Нехай береже тебе Дажбог і Матір Божа, Пречиста Лада, — каже водяникові. — Щоб не ти, то пропав би ні за цапову душу!

Як махнув рукою водяник, то підхопив Івася потік, закрутив та завертів, мов скіпку, та й поніс у темряву. Майнули зграї рибин, зілля підводне, корчомахи, тоді жбурнуло його переверть, засмоктало у якусь темну нору та й потягло; аж ось посвітліло увіччю, а потім якась сила пхнула його вперед — і вилетів він головою сторч та й гепнув на землю.

Озирнувся Івась, а він біля криниці сидить. Видніє на кручі характерникова хата й січове передмістя внизу.

— Оцеє дива! — каже малий козак.

Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.

Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, — видать, не один десяток верст промчали.

«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, — подумав малий козак. — То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»

Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.

А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.

— Усе об'їздили, — каже Барило. — Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.

Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.

— А де ж він міг подітися? — питає характерник.

— Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!

Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.

— То що ви з тим татарином учинили? — питає Козуб.

— Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.

— Та він у мене й так усе розкаже! — буркнув характерник.

Заходять козаки у двір — та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.

— Слава Богу! — каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. — А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!

Першим отямився Барило.

— Ох ти й халамидник…

— А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. І до Івася: — Цілий?

— Угу.

— Давно тут?

— Ні.

— Як із болота вибрався?

Йвась махнув рукою.

— І не питай!

— А що?

— Дивні дива у цьому світі кояться… — каже Івась.

— Ну, то ходімо до хати, — каже характерник.

Як посідали вони за столом, то Івась і розказав,