Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

Саме перед від'їздом професора й Лі Чао до Бермондсі, на Алберт-сквер повернувся Сексбі. Він розповів, що на Корнгіллі та Бішопсгейті була погоня, чулися вигуки «Лови!» виявили поліцая з кляпом у роті, прив'язаного до огорожі церкви Святого Петра. Кажуть також, нібито банда покинула на місці злочину свої інструменти. Інструменти виготовлені добрим майстром, це його «візитна картка», тож поліція була впевнена, що швидко розшукає негідників.

Вислухавши новини, професор, немов збираючись сказати щось важливе, звернувся до Лі Чао, але той його випередив:

— Бажаєте, щоб я негайно подався до Сейнт-Джонс-Вуду?

— Ні, — подумавши, відказав Моріарті. — Спочатку їдьмо в Бермондсі. В такій ситуації я вважаю за краще, виходячи з дому, мати при собі принаймні одного охоронця. Коли допевнитеся, що я в безпеці, візьметесь до справи у Сейнт-Джонс-Вуді.

Їхати в поліційному фургоні було тряско, тісно й незручно. Фургон мав лише шість кліток, а тому Ембер до самого Бермондсі перебував у вузькому проході разом з усіма «боксерами». Перевантажений фургон рипів і небезпечно хилився з боку на бік. Ніхто їх не зупиняв, але напруга спала лише тоді, коли коні нарешті заїхали на подвір'я за складським приміщенням.

У будинку було приготовлено шість кімнат і великий зал, у залі поставлено столи й стільці, а в кімнатах із надійно заґратованими вікнами — прості ліжка. Грати на вікнах лишалися відтоді, коли тут містився склад, отож протягом попереднього тижня брати Джекобси потурбувалися лише до дверних замків додати надійні внутрішні, двері оббити металевими листами й зробити в них вічка. Всю цю частину будинку було прибрано й побілено, тож не дивно, що Шляйфштайнові та його спільникам здавалося, ніби їх привезли до якогось офіційного закладу.

Всі вони поводилися розважливо, хоча злість проступала на кожному обличчі, не кажучи вже про Франца, якому дорогою було сказано, за вбивство «поліцая» на сходах в Едмонтоні на нього чекає кат.

Затриманих було посаджено кожного окремо й ще раз обшукано. Спір їм на очі не показувався. Почувши про убивство Пага Парсонса, він засмутився не лише тому, що то був давній товариш, але й тому, що довелося залишити вбитого в Едмонтоні, хоча вчинити інакше ніяк не випадало.

За вулицею було влаштовано спостереження, а Спір поклопотався про парусинову торбину. Незабаром до двору з кучером Гаркнессом на передку в'їхав особистий екіпаж Моріарті.

Коли Моріарті зайшов до будинку, «боксери» та члени «преторіанської гвардії» затамували подих: уперше після повернення з Америки він з'явився у масці свого славетного брата.

Здібність Моріарті перевтілюватися була однією із створених ним самим легенд. Він хвилину затримавсь на порозі, даючи змогу своїм людям усвідомити факт до кінця. Висока, худа постать з опущеними плечима, похмурим обличчям, запалими очима й тонкими губами — це була справді бездоганно виконана робота, що добре усвідомлював і сам Моріарті. Хіба ж не він виконував її власноручно щоразу, аби прибрати образ ученого брата разом з аурою поваги, яка оточувала небіжчика?

— Все зроблено? — запитав він. Навіть голос його змінився, став ніби старшим, більш відповідним зовнішньому виглядові.

— Всі тут, цілі й здорові, — виступив уперед Спір. — Здобич теж.

— Були якісь ускладнення?

Спір докладно розповів, як загинув Парсонс, і професор, зітхнувши, сприйняв цю новину по-філософському.

— Приведіть німця, — нарешті звелів він.

Брати Джекобси відімкнули кімнату, де сидів Шляйфштайн, і за мить два великі проводирі суспільного дна опинилися віч-на-віч.

Для Шляйфштайна то був жорстокий удар. Шкіра на його обличчі раптом стала схожа на старий, пересохлий жовтий папір, руки затряслись, і на мить здалося, ніби його ось-ось звалить апоплексичний удар.

— Що за жарти? — вичавив він із себе, спершись на стіл, щоб не впасти.

— Добридень, мій любий Вільгельме. Не сподівалися зустріти мене тут? — м'яко заговорив професор, ні на секунду не зводячи погляду з обличчя Шляйфштайна. Тоді, трохи підвищивши голос, повів далі: — Невже ви справді думали, що я дозволю вам здійснити велике пограбування в моєму власному саду? Ви ж не дали б мені такої нагоди в Берліні, навіть якби я попрохав у вас дозволу? Адже, до речі, саме так одного разу й сталося, правда?

— Ви ж були… — Німець затнувся, потім пробелькотав щось геть нерозбірливе.

— Я був за кордоном? В Америці? Я був далеко. Це ви хочете сказати? Кіт із дому, мишам воля. О, я й забув, ви ж, та й ваші щирі друзі у Франції, Італії й Іспанії, одступились од усього, про що ми домовились, хіба не так?

— Мій дорогий професоре! — Німець, здавалось, трохи оговтався. — Ви були обложені, вашу імперію атакувала поліція.

— А ви атакували зсередини. І, замість того, щоб триматися гурту, вирішили її поділити, а мене, мов пацюка, викинути за борт. Ви вважаєте себе великою персоною і, на вашу думку, взяли добрий сейф, я не помиляюсь? Але, бачите, зробили ви це для мене. Як, гадаєте, все було насправді? Все зроблено одним з моїх людей, Вільгельме. Хто, думаєте, постарався нейтралізувати поліцая?..

— Що вам од мене треба?

— А ви як гадаєте?

— Здобич.

— Здобич? — засміявся Моріарті. — Ні, добродію! Вона вже в мене. Мені потрібна повага. Потрібне визнання, що саме я є справжнім лідером усіх наших сил тут і на континенті. Я хочу відновити союз і щоб керівництво ним здійснювалося належним чином, а не так, як тепер: роби що тобі заманеться. Це гірше, ніж безлад.

Шляйфштайн простяг руку професорові.

— Я поговорю з іншими. Я…

— Ні з ким, крім мене, ви говорити не будете. З іншими все вирішиться свого часу. Й ухилитись нікому не вдасться. Всі мають зрозуміти, що хазяїн і справжній глава сім'ї — я. Ви приймаєте це, Вільгельме Шляйфштайн?

Обличчя Шляйфштайна перекосилось від гніву.

— В Берліні я розчавив би вас, як муху.

— Але ж ми в Лондоні, Вільгельме. — Голос професора пом'якшав. — Поки ви, з