Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Я вслухався в його слова і вглядався в нього, прагнучи збагнути, звідки та сила і цілісність, завдяки яким він зумів вивищитися над світом звичайних людей і звичайних клопотів, ставши тим, ким є сьогодні. Часом, після якогось із його одкровень, здавалося – ось вона, розгадка цього чоловіка, але минала мить-друга й розгадка знову даленіла. Було таке відчуття, ніби дивишся на водне плесо, легко охоплюєш його зором, але тільки приблизно уявляєш можливу його глибину.

Петро Яцик пропонує зрозуміти себе, але зробити те нелегко. Справді складний людський феномен. Він охоче розповідає про себе, про механіку своєї діяльності, про вже звершене й тільки задумане. Він надарований умінням чітко формулювати думки, вигострюючи їх до афоризмів і сентенцій, терпляче пояснювати не зрозуміле для інших. Але все те не вкладалося в завершену картину, аж доки я не дізнався про основні його духовні точки опори, про чітку самоатестацію. Адже, перефразовуючи відомий парадокс «Наше життя – це те, що ми думаємо про нього», цілком можна сказати: «Людина – це те, що вона думає про себе».

Декого сентенції Петра Яцика можуть шокувати й приголомшувати. Наприклад: «Якби я думав, як українці, то й працював би, як вони. А якби я працював, як українці, то й мав би так само. Але я працюю краще, я думаю краще… Я не типовий українець, я – приклад іншого українця».

За цими словами – ціла життєва філософія, критичне ставлення до національного менталітету, що створило йому репутацію безнадійного єретика в очах деяких занадто романтично настроєних українських політиків із діаспори.

Яцик оповідає, як невеличким дружнім гуртом відпочивали українці на Флориді. Там почув жіночу розмову про те, які фантастично роботящі і винахідливі в роботі українці, але все не щастить їм і не щастить. І він кинув їм (у своєму звичному стилі) різкі слова: «Не знаю непродуктивніших за українців. Роботящість їх – легенда, яку вони самі придумали, щоб тішити себе». Атмосфера відразу ж наелектризувалася. Здавалось, Яцика закидають камінням за злісний наклеп. Але, оскільки він був людиною не з вулиці, та й статус мав уже поважний, дискусія повільно перейшла в мирне русло.

Яцик нагадав товариству дні спільного перебування в Німеччині, в таборі для переміщених осіб, коли жінки варили їжу своїм чоловікам, прали сорочки, а ті тинялися без діла або виснажували одне одного нескінченними політичними дискусіями. Знали вже, що поїдуть до Америки чи Канади, але до школи англійської мови не ходили – все ніколи їм було за політикуванням. І ось уже стільки часу в Канаді, а мови як слід вони не вивчили… Це – не аргумент? Тут надійшли й чоловіки балакучих жіночок. Похилили голови, почухмарили потилиці: «Тут твоя правда, Петре…»

Ніби – тільки тут, а більше – ніде.

А щодо винахідливості й продуктивності…

ПЕТРО ЯЦИК:

Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя – і знати ії досконало. Тоді станеш кимось справді помітним у ній.

Мої початки в бізнесі не тільки дали мені багато досвіду, а й потвердили те правило: не намагайся знати все, не розпорошуйся – знай своє діло. А коли ти певний себе, працюй, як вважаєш за потрібне, не зважай на те, що говорять про тебе інші. Будь сам собі суддею. Біда тому, хто боїться чужої думки і нічого не робить. Твоє діло буде саме за себе говорити. І дотепер не маю підстав нарікати, що мій підхід до життя, моє розуміння різних вартостей у ньому гірші за чиїсь. Якщо, скажімо, сьогодні я належу до десяти відсотків канадійської соціальної гори, то це значить, що моя оцінка ситуацій, мої критерії і мій підхід до справи є і реалістичними, і ефективними. Кожен має право думати і діяти, як його Бог напоумив. А, як хто зі мною не згоден, то прошу дуже заперечити мені. Але не словами, а справами, успіхами. Візьму приклад з того, хто зробив більше і дав на українську справу більше.

Це – надто український варіант нарікати на всіх і на весь світ, казати, що тобі не щастить, бо нещасливо збіглися обставини, бо хтось десь про них не подбав…

Уривок з ексклюзивного інтерв'ю журналу «Нью Перспектівс», передрукованого часописом «Нові дні» (листопад-грудень 1992 р.).

– Яка ваша думка про успіхи українців у Канаді?

П. Я. Я думаю, що українці в реальному житті, цебто в бізнесовому, є далеко позаду західних країн… На це склалося чимало причин. Якщо поглянути в історію, наша батьківщина була багато разів окупована загарбниками. Всі вони дозволяли людям присвячувати свій час літературі й мистецтву але завжди тримали економіку й армію в своїх руках…

Найважливіша цінність одиниці й держави – це сила, яку дають освіта, гроші і армія, бо світ любить красу але рахується тільки з силою. А ці ділянки ми занедбували багато-багато років, завдяки нашим звичаям, традиціям і релігійним віруванням… Тому й у Канаді ми не маємо фабрикантів, не маємо власників великих крамниць. У нашому суспільстві тільки одна десята з 1% належить до бізнесу, не більше.

– Чому ж ви порвали з цією традицією?

П. Я. На це питання не тяжко відповісти, але дуже тяжко вирватися з кола думання всіх своїх приятелів. Після аналізи дивно відчувати, що ти думаєш інакше. Але, на мою думку всі ті патріотичні кличі не дають нам нічого. Якій меті вони справді служать? Я завжди намагався вчитись у своїй ділянці. Я люблю читати. Я прибув до Канади вже з певним знанням англійських слів, і це дало мені змогу вчитись. Я вивчав економіку в Німеччині, а тут брав курси з практики управління, й це відкрило мені очі на світ менеджменту, бізнесової адміністрації, публічних відносин, робітничих питань тощо)…)

А порівняно з іншими національностями в Канаді в ділянці бізнесу ми таки дуже відстали. Візьміть італійців, наприклад. Вони мають, мабуть, 200 банкетних заль у Торонто. А скільки мають українці? Жодної. Тих кілька, що існують, такі малі, що я їх