Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

із засідки напали на п'ятьох колег-англійців, убили їх і забрали коштовності. Закривавлені трупи знайшли на березі, а вбивці вже ніколи не з'являлися в піратському середовищі.

На п'ятдесят п'ятий день експедиції річка стала ширшою, а течія спокійнішою — водоспади закінчилися. Та річковий фарватер виявився забитим плавучим лісом, крізь який на вутлих човниках важко було пробитися. Флібустьєри розбилися на загони й почали споруджувати більші човни, кожен з яких міг би взяти чоловік тридцять.

Нарешті 9 березня 1688 року передові човни досягли гирла річки і вийшли у відкрите море. Таким чином, було подолано 300 французьких льє надзвичайно важкого шляху.

Німецький історик морського піратства фон Архенгольц вважав, що цей похід цілком можна порівняти із знаменитим відступом найманого грецького війська під проводом Ксенофонта — анабазисом[4]. Але самим піратам успішне завершення походу мало що дало, за винятком хіба що морального вдоволення. Більша частина їх втратила свою здобич під час плавання по річці. На фініші вони виглядали не краще за тубільців. Втім, зігрівала ще думка, що скоро вони опиняться в рідних місцях. Через кілька днів флібустьєри досягли островів Перлів і в кінці квітня 1688 року англійські й французькі кораблі переправили їх на Вест-Індійські острови.

Дедалі дужче переслідувані буканьєри в кінці XVII століття вимушено залишили свої давні бази на Тортузі та Ямайці. Частина з них перебралася на Нью-Провіденс, один з Багамських островів. Тут була головна піратська база на початку XVIII століття. 1716 року англійський губернатор Вірджінії писав у звіті королеві Англії: «Нью-Провіденс став піратським гніздом…. яке може зашкодити британській торгівлі, якщо його вчасно не знищити».

Тоді в головному місті острова Нассо (Нассау) перебувало вже близько двох тисяч чоловік, які стояли поза правом і чиєю кар'єрою опікувалися такі капітани, як Олівер де Буше, Едвард Тіч (пізніше прозваний Чорнобородим), Генрі Дженнінгс, Чарльз Вейн і Бенджамен Хорнінголд. Місто будувалося переважно з прибитого морем дерева, пальмового листя і сґарих вітрил, а його визначними місцями були таверна, де подавали грог, і дім розпусти, повний чорношкірих дівчат. Але улюбленим напоєм різношерстих відвідувачів залишався рамфастіен — суміш пива, джину, шері і багатьох гострих приправ. Стриманість у вживанні міцних напоїв видавалася підозрілою, тому всі члени піратської республіки не цуралися чарки. Незважаючи на те, що в Нассо не було ніякої влади, серед міської громади панував відносний порядок, бо всі дотримувалися неписаних піратських законів. Острів мав чимало природних переваг: чиста джерельна вода, різноманітні плоди, отари здичавілих корів і свиней, що блукали навколо, і, нарешті, порт, споруджений самою природою, — просторий, аби прийняти якнайбільше піратських кораблів, але мілкий для завеликих військових суден. Усі ці переваги спричинили до того, що Нью-Провіденс став ідеальною розбійницькою базою.

У Тихому океані пристойними криївками на той час вважалися Галапагоські острови і острів Хуан Фернандес неподалік від узбережжя Чілі. Побував там, до речі, Ліонел Уейфер, пірат, відомий своєю медичною освіченістю, сміливий першовідкривач і автор цікавих подорожніх нотаток. Раніше він багато років розбишакував в Атлантиці, відбув строк у в'язниці міста Джеймстауна, що в штаті Вірджінія, і знову повернувся до свого ремесла. Саме тоді Уейфер написав твір, високо оцінений згодом Самюелем Піпсом та Ісааком Ньютоном, — «Нові подорожі й описання Панамського перешийка». Найцікавіші моменти у творі — запис побуту та звичаїв індіанців куна, зокрема, як професійний хірург, автор приділив багато уваги індіанському способові лікування шляхом кровопускання. Уейфер доброзичливо поставився до індіанців, відзначив їх лагідність, довірливість і справедливість, а також багатство їхньої землі на лісову звірину, цитрусові тощо. Мова аборигенів племені куна здалася Уейферові подібною до мови давніх галлів, що викликало пізніше тривалі наукові дискусії.

Відомим землепрохідцем і першовідкривачем став Уїльям Дамп'є, пірат і мандрівник. Син бідного сомерсетського фермера, він у молодості втік на море. Любив ризик і далекі подорожі, які ретельно описував у своєму щоденнику. Щоденник цей зберігався у бамбуковій тубі, залитій воском. 1675 року на кечі, який віз цукор і ром, Дамп'є дістався до узбережжя Москітів, а там прилучився до буканьєрів, що сповідували, як ми вже згадували, просте, природне життя. Його романтична захопленість тривала досить довго, і весь час він докладно описував світ буканьєрів.

У наступні роки, вже як досвідчений мореплавець, Дамп'є здійснює кілька походів у Тихому та Індійському океанах. Походи ці були і піратські і науково-дослідницькі водночас. Саме нотатки про ці подорожі (в чотирьох томах) і вславили його. Портрет Дамп'є й понині висить у Національній портретній галереї в Лондоні. Під ним підпис: «Пірат і гідрограф». Тобто офіційно засвідчувалася діяльність Дамп'є в обох іпостасях. До речі, він — єдиний пірат, з якого написали портрет.

Барвисті описи далеких країв, які залишив по собі Дамп'є, дали Джонатанові Свіфту матеріал для його «Мандрів Гуллівера», а інший епізод з бурхливого життя пірата-першовідкривача надихнув Дефо описати пригоди Робінзона Крузо. 1702–1704 років під час полювання в Тихому океані на іспанські галеони, які йшли з Філіппін з далекосхідними товарами, один з членів піратської команди Александер Селькірк, розчарований невдачами і гнітючою атмосферою на судні, попросив висадити його на безлюдному острові Хуан Фернандес. Чотири роки по тому Дамп'є, уже як лоцман на кораблі капітана Вудса Роджерса «Дюк», анову відвідав цей острів. Він побачив там одягнутого в козячі шкури, зарослого чоловіка, який виглядав «набагато дикіше, ніж кози, що жили на острові разом з нмм».

І все ж, незважаючи на певні успіхи, на початку XVIII століття всі зрозуміли, що романтичний світ карибських буканьєрів відходить у минуле. Їх переслідували з усе більшою послідовністю, інколи намагалися досить підступно використати. Так було, наприклад, під час походу на Картахену 1697 року, коли окрім 650 буканьєрів у ньому взяв участь і флот Франції (з Іспанією ще не помирилися). В руки переможців потрапив скарб, що оцінювався сучасниками нібито в 20 мільйонів фунтів. Але коли дійшло до поділу здобичі, адмірал барон де Пуанті забрав усе собі, порадивши буканьсрам удовольнитися тим, що він не запроторив їх у в'язницю як звичайних авантюристів. Можна уявити собі, як збурилася піратська кров. І ображені вирішили нагадати про свою недавню славу. Вони повернулися до Картахени, аби взяти свою частку здобичі своїми руками. Заскочених зненацька городян зібрали в храмі, щоб вислухали вони про-мову-звернення одного