Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

будинком у стилі довоєнних років. Навіть густий палісадник, що тягнувся вздовж нього, не оживляв сірих стін.

У фойє з товстими колонами було прохолодно, немов у сталактитовій печері. Літній вахтер зняв телефонну трубку.

— То кажете з інституту, е-е… Ало, ало! Товариш Мучник? Тут вас очікує представник… — Чоловік так кричав, ніби його на тому боці слухав хтось тугий на вухо. — Атож. У вестибюлі…

По кількох хвилинах на сходах з'явився добродій, який уп'явся в Паливоду чіпким поглядом сірих, майже безбарвних, очей.

— Чи не ви це з Інституту геології? — запитав добре поставленим баритоном.

Почувши ствердну відповідь, подав руку:

— Мучник.

Паливода теж назвався.

— То вас цікавлять спектральні методи аналізу? — знову запитав чоловік, чим немало здивував Ярослава. — Ходімте до мене, там і побалакаємо.

Мучник був середнього зросту, натоптаний. Здавалося, питома вага його тіла набагато перевищувала питому вагу пересічної людини. Вони зупинилися біля одних із численних дверей у довгому коридорі.

— Прошу, — господар штовхнув двері. Це був кабінет з великим письмовим столом, на якому не було жодного папірця.

— До справи, — з усміхом сказав господар, показуючи Паливоді на стілець.

Широке мужнє лице Мучника поблискувало червленою міддю, а весь його вигляд ніби казав:

ви питаєте, хто з нас робить науку? Погляньте пильніше, хіба я схожий на неробу? Але це питання йшло ніби підтекстом, суттєве ж питання «а що, власне, тобі треба?» читалося в чіпкому погляді.

— Мене, справді, цікавлять спектральні методи, — почав Ярослав. — А саме: можливість визначати нітрогрупи у вугіллі.

— Навіщо це вам треба?

Тон, яким було поставлене запитання, дещо збентежив гостя. Не знати чого в ньому було більше: зухвальства чи напористості.

— Спершу скажіть, чи маєте такий метод.

— Маємо. І коли виникне потреба, зможемо… То навіщо це вам? — В голосі Мучника вчувалась настирність слідчого.

— Ми пов'язуємо викиди вугілля з його хімічним складом.

— Що це таке — викиди?

— Коли ні з того, ні з сього вибухає вугілля у вибої… Гинуть люди.

— Що ви кажете! — вигукнув господар не дуже щиро. — Але до чого тут оті нітрогрупи?

— Бачите, ми маємо не цілком певні здогади, про які зараз було б передчасно…

— Боїтесь убутку інформації? — посміхнувся Мучник. — Ну, гаразд. А коли я скажу, що ми зможемо робити ті аналізи, то на яких умовах?

— Через Держбанк. Адже ваш інститут виконує подібні замовлення, — сказав Паливода.

— Думаю, нас це не зацікавить. У таких грошах ми не маємо потреби.

— Що ж тоді вас зацікавить?

— Співпраця.

— Іншими словами, ви потребуєте не тільки грошей…

На мить Мучник отетерів від гостевої прямоти. Але тільки на мить. А, може, й не було того отетеріння на обличчі кольору червленої міді, бо тепер він весело посміхався.

— О-о! У нас тут є кому продукувати думки! За цим не стане. Справа в темі, задля якої їх слід продукувати. Ваша тема мені здається перспективною.

— Я мушу узгодити вашу умову з керівництвом.

— Звісно, звісно. Я теж тут у себе узгоджу…

— А поки все владнається, чи не змогли б ви проаналізувати з десяток зразків? Я привіз їх із собою.

Мучник розвів руками.

— На жаль, цього ми зробити не зможемо, — завваживши на обличчі Паливоди розчарування, поспішив пояснити: — Нам однаково скільки аналізувати — одну чи сотню проб. В часі різниця невелика. Справа в самій методиці, яку треба ще опанувати… Адже ви не гарантуєте, що ваше керівництво пристане на мої умови?

— Не гарантую.

— От бачите… — Несподівано Мучник запитав: — А звідки ви знаєте Панька Семеновича?

— Та сьогодні тільки познайомився.

— Вважайте, що вам повезло. Це людина надзвичайно широких знань і ерудиції. Має друзів серед художників, акторів… Правда, нас, науковців молодшого покоління, не дуже полюбляє, вважає прагматами. А й справді, хто з нас відвідує театр або художній салон?

Паливода підвівся.

— Не відніматиму у вас більше часу… Чоловік теж вийшов з-за столу.

— Гадаю, наш діалог не закінчено? — промовив.

— Я вам дам знати за тиждень, — відказав Паливода.

«Теж мені дипломат. «Гадаю, наш діалог незакінчено». — Ярослав минав одні двері за іншими, здавалося, їм не буде краю. — І за кожними сидить отакий побронзовілий, який прагне співпраці. За якими ж з них сидить порядний учений?»

…Паливода бував колись у цьому місті — проходив на заводі переддипломну практику. Але коли те було… Зараз він співставляв те, що лишилося в пам'яті, з тим, що бачив тепер. Заняття це було цікавим і водночас сумним: він-бо відчував себе на човні, що плив рікою часу, і ніби з човна спостерігав знайомі з юності будинки, вулиці, пам'ятники, впізнавав навіть ділянки мощеного каменем бруку. Тим часом портфель з десятком проб давав про себе знати. Ярослав звернув у бічну вуличку, яка вела до невеликого скверу, а там, вибравши вільну лавку, сів під осокором і якийсь час ні про що не думав, дослухаючись до тихого шелесту листя. Здалося на мить, що він вийшов з човна, і той понесло течією далі… На одній з лавок цього скверу десять років тому він сидів з дівчиною, котра,