Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Замів би, — каже той, кому належало це зробити, — але я не егоїст, мене картатиме, що свого права на працю не використають інші.

— Згоден допомогти, — філософствує ще хтось, — але якщо ви, друзі мої, не зі мною, то навіщо я?

Хтось категорично відстоює «порядок та чесність» і «принципово» не хоче «втручатися у внутрішні справи законного чергового».

Дебати затягуються, як в ООН при обговоренні порядку денного.

Дем’ян Цап-Цапенко, Мусій Шапковал, два Миколи — Аргат і Слободян — за столом забивають козла. Судячи із зосередженості, гра у них триває давно і не скоро скінчиться. Чути лише ритмічний стукіт кісточок доміно та захекані вигуки:

— А так!

— А отак!

— А так!

— А отак!..

Комсорг нашого курсу Віталій Гайдук стомлено лежить горілиць на ліжку — щойно повернувся з подвір’я, де грає у футбол.

Біля нього гурт хлопців.

І вродиться така людина: красива, товариська, весела вдачею…

Гайдук — хлоп’яча симпатія. А що казати про дівчат? Високий, чорнявий, з циганськими очима, жартівник і пустун, він, сам того не бажаючи, не одній дівчині, либонь, сниться вночі, не одну зводить з ума-розуму…

Гайдук — по-угорськи «воїн». Прадід чи прапрадід Гайдука — справді чистокровний угорець. Десь за часів Хмеля, а мо’, й раніше якимось вітром занесло його в наші степи. У селі Розквітному покохав цей зайда кріпацьку дівчину, одружився й назавжди оселився в новім краї, що припав йому до серця.

Віталій поєднав у собі вроду і темперамент угорця з веселою вдачею українця. Жартуючи, він каже, що біографія його подібна до пушкінської. Тільки великий російський поет почав свій рід від арапа Петра Великого, а він, Гайдук, — від циганського барона, задунайського конокрада і водночас скромного гнойовоза графа Потоцького (розквітнянські землі колись належали польському магнатові).

— Ти весь у прадіда, — часто сміється соняшникоголовий Михась Бриль, білорус. — Асабліво, що стосується останньої його посади.

Віталій розповідав:

— Зарахували мене на філфак заочником. Додому повернувся гоголем. Де там гоголем — орлом! Масштаби нового становища не дозволяли йти на чорнову, рядову роботу. Студент! Цяця! Пішов до директора школи, аби влаштуватись піонервожатим. Директор глянув—і наче п’ятака дав: у редакції, каже, є місце коректора, дми, поки не зайняли. Не маючи аніякогісінького поняття, що таке коректор і з чим його їдять, я зодяг костюм покійного вітчима і «подув». Костюм теліпається, мов на кілку, та я і вусом не веду: своє діло, вважаю, він зробить. Це тобі не спортивна «бобочка». Заходжу, переминаюсь з ноги на ногу. «Вам кого?» — питає якийсь дядько. «Та казали, у вас є робота ко…» Як на те слово вилетіло з голови. «Кореспондента», — підказав дядько. «Та ні… ко… ко…» — «Коректора», — ще раз підказав дядько. «Ага», — зрадів я. «А ви де працювали: у «Фігаро», «Нью-Йорк таймс», «Інтернешіл геральд трибюн»!?» — «Та я…» Дядько — потім дізнався: був то редактор — мдакнув і гукнув до другої кімнати: «Андрюшо, а ходи-но сюди». Зайшов Андрюша — високий, метрів два козарлюга — секретар редакції. «Знаєш цього хлопця?» — «Це мій родич», — пробасив Андрюша, хоча я вперше його бачив. Спитав опісля: «Ви справді мені родич?» — «Як чорт козі дядько». — «А чого ж ви?..» — «Бачу: язика ти забув у роті. Дай, думаю, визволю з біди…» Дядько-редактор доручив опрацювати листа. Сів я до столу, руки тремтять, думки спотикаються. Аби показати, що вельми грамотний, майже після кожного слова ставлю коми… Потів-потів годин зо дві, віддав. Редактор крутнув головою, але не прогнав утришия. Приходь, каже, завтра… Назавтра я прибіг удосвіта — ніде ще ні душі. Поцілував замок, позаглядав у вікна, тричі обійшов будинок, сів на призьбі… Аж ось з’являється редактор: «Ти вже тут?» — «Тут», — виструнчився я… Редактор відчинив двері, переступив поріг і, нюхнувши повітря, скривився: «Знаєш, Вітю, у нас брудно, а прибиральниці нема. Підмети». Я схопив віник і підняв таку пилюку, наче було це не в кімнаті, а під час бурану в пустелі Каракуми. Редактор чхнув і кудись зник — мабуть, вирішив перечекати, доки курява осяде…

— А ти думав: за тортом побіг? — влучив у паузу Грицько Розбишака.

Треба сказати, що справжнє прізвище Розбишаки — Гончаренко. А Розбишака — псевдонім, яким він підписується в стінній пресі. Нове прізвище причепилося до нього, як реп’ях до псячої шерсті. У характері Гончаренка таки щось є розбишацьке. Не в самій поведінці, а в судженнях — плутано викличних, часто навмисне загострених.

Віталій не зважив на цей постріл з-за рогу.

— Десятий клас я закінчив малим-малим. Як наш Мусік. Це я виріс уже в редакції…

— Гонораром вихарчувався, — не лишився в боргу Мусій Шапковал. Пристукуючи доміно, він не зважив за потрібне навіть обернутися.

— Локатори — не вуха, — жбурнув тут же камінець у його город Віталій. — На підказках натренував…

— Калі ти штось хочеш сказаць, не збивайся, — нетерпляче піддав жару Михась. — Валі про себе!..

— Та валю, валю, — засміявся Віталій. — На стаціонар, значить, братики, я не вступив, але за університет ухопився хоч одною рукою, як Гарбузик за турнік…

Гарбузик працював у райспорткомітеті і на вступні екзамени приїхав, як казали, на білому коні: груди в значках — волейболіст другого розряду, стрілець і гімнаст, легкоатлет-відмінник і таке інше, а в перший же день навчання у спортивному залі не міг і трьох разів підтягнутися, повис на турніку, мов ліверна ковбаса. Реготав увесь зал!

— Минуло надцять днів, — продовжував тим часом Віталій. — Редактор вивісив наказ: зарахувати товариша Гайдука на посаду коректора… Я — гоголем додому. «Мамо»,— кажу. «Що, сину?» — «На півтищі влаштувався!..»

— Тобто на теперішні — п’ятдесят? Ой не можу, дайте води! — реготав Михась.

— На п’ятдесят…

Віталій звісив з ліжка ноги і дивився кудись повз