Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

в другій половині палацу, розділеному сходами навпіл.

Двоє арабів, що з’явилися невідомо звідки, поштиво відчинили перед нею двері. Звідти на неї війнуло страхом. Це не просто переляк, а тваринне відчуття жаху собаки, котру зараз позбавить життя волохата рука гицеля. І немає куди від такого приречення дітись. Її загнано у глухий кут. Прямий ефір видавався тепер дитячим лопотанням, копійчаною опереткою у порівнянні з тим, на що наштрикнулося її життя.

Марта ступила крок…

— Боже, поможи!

… І опинилася у величезному приміщенні. Це не була одна зала. Увесь простір мав сучасний європейський дизайн, який ігнорує поділ на кімнати, і тому створює відповідний просторовий ефект.

Двері нечутно зачинились і не встигла Марта зіщулитись і заскавучати від страху, як до неї подався дебелий, рожевощокий попутник. На неї насувалося матеріалізоване зло, ім’я якого Ероут!

Ворог був так близько, що вона відчула, як від нього війнуло терпкими парфумами. Це не позбавило жаху, просто тепер вона знала запах свого страху. Просто знала, а це вже чогось варте для того, щоб хоч трохи оговтатись і не брести далі навпомацки у суцільній темряві невизначеності.

Вбраний у легкий костюм з білим метеликом на товстій червоній шиї, він простягував до неї руки і з наліпленою етикеткою посмішки белькотів:

— Яке щастя! Яке щастя залишитися живим після такої катастрофи! Дозвольте мені, нарешті, відрекомендуватися подрузі по нещастю. Теодор Ероут, голландський бізнесмен.

Схопивши обидві Мартині руки, цілував їх, припадав до невидимих знаків від браслета, винюхував його слід.

— Марта Квитко, я з України, чули про таку державу? — спромоглася скривити вуста в тремтливій посмішці. Вона, виходить нікудишня артисточка, зовсім не може опануватися. Ну, давай, зіграй-но щось розумненьке не перед відеокамерою, а ось тут. Що, несила?

Ероут нарешті переконався у відсутності браслета і німо викарячився на дівчину. Марта вивільнила руки і продовжувала боронитись од студеного повітря, яке гнав страх.

— Я до свого вуйка в Мельбурн зібралась. І маєш тобі, така біда. А ви до Мельбурна чи до Джакарти летіли, пане Ероут?

— До Ме-ме-мельбурна, — запнувся Ероут, ковтнувши слину.

— Ну от і добре, разом і полетимо. Чи не так? — і отримала цілком виправдану щодо бон-тону змогу глянути на широке, з бігаючими очима, спітніле обличчя. Вистачило миті, щоб визначити, що її не збираються звідси відправляти. Принаймні, це не входить у найближчі плани Ероута.

Теодор тільки руками розвів.

— А це, панночко Марто, наш рятівник, — змінив тему розмови Ероут. Його мова набрала урочисто піднесеного тону і Ероут речитативом, подібно мусульманській молитві, тягнув одухотворено Е-е-е-ль Да-а-а-ві-і-і-і…

Цей сучий син, що стоїть зараз з келихом у руці на три сходинки нижче від паскуди Ероута і милується своєю величністю, таки має намір зробити з мене наложницю. Тому й прибрав Стефана. з дороги…

Ероут знову й знову тягнув е-е-ель… ві-ві-ві-і-і. Та Марта його вже не слухала.

— О, пан Даві такий джентльмен! Такий дбайливий і уважний, що я мало не забула за лавиною його дарунків: а де ж ви діли Стефана?

— Вау! — тихо ахнув Ероут від такої зухвалості.

Та Ель Даві важко було вивести з рівноваги.

Жоден м’яз не смикнувся на обличчі.

— Той чоловік полетів далі, а ти — мій гість! — І жестом запросив до столу.

Підносили дивовижні страви, наливали духмяні вина, яких Марта ніколи не бачила і не куштувала. Задля годиться, не висловлюючи жодних емоцій з приводу поданих кулінарних див, наче щодня їла і пила подібне, підчепила виделкою кілька листочків салату. Повільно пережовувала, обмірковуючи, що і як робити далі.

Вона опинилася між двох ворогів. І з двома відразу не дасть ради. Через силу змушувала посміхатися до них, дякувати за піклування про її здоров’я, відповідати дотепами.

Ловила на собі погляди Даві. Він відверто милувався Мартою. Усе в ній: зі смаком підібрана сукня, чудове волосся, закручене на потилиці, паморочливі парфуми і невимушеність, — справляло магічне враження.

— Я дуже вдячна за турботу і гостинність, — удавати з себе емансиповану дурепу було несила. (… лялечка Барбі… давай, крутони-но щось звилиною… Час-с-с…) — Але буде краще, коли ми, услід за Стефаном, поїдемо звідси завтра разом з паном Ероутом. Він бізнесмен і людина зайнята. Та й мені буде безпечніше відчувати в дорозі надійне плече людини, з якою довелося стільки пережити. Чи не так, пане Даві?

Марта дивилась в очі Даві, очікуючи відповіді.

— Ні! — підвівся з-за столу володар острова. — Ероут завтра поїде, а ти — ні! Ти мій гість!

Що дозволяє собі ця зухвала жінка, як сміє перечити йому?

Однак Марта не відвела очей, знизала плечима і… засміялася. Потім піднесла келих і сказавши щось на незрозумілій Даві мові, висушила його до дна.

І тільки біля дверей знову повернулась до своїх ворогів, ковтнула клубок жаху і голосно прокричала українською мовою нікому, крім неї, не зрозуміле:

— Якщо я доживу до ранку!

Майже бігла до своєї кімнати. А жах, великий і моторошний, сунув за нею і сичав:

— Першим почне діяти Ероут! Ероут!

Почне!

Першим!..

Напруження, що пережила за вечерею, стало вищим випробуванням від усіх її прямих ефірів взятих разом докупи. Як би там не було, а поверталася додому після передачі знаючи, що має змогу відпочити і відключитися від усієї тріскотні. Тепер, навпаки, напруга зростала у шаленій прогресії. Поруч немає редактора, котрий би відредагував, скоректував думки або хоча б натякнув, що робити.

Що робити? Що? Крижані ляпаси її страху шукали виходу.

А що… А якщо зіграти на хтивих емоціях Даві? Наприклад, зробити