Читати книгу - "Ліки від страху"

довгий клапоть шкіри і шмат м'язи — зараз я вигинаю цей шматок конвертом на залишок ноги, закривши ним рану на куксі.

— Голку! — Золота голка з шовковою ниткою моторно бігає в моїх руках, стягуючи рівним швом розтин. Я нахиляюсь до Соренса:

— Заспокойся, друже, потерпи ще трішечки, через п'ять хвилин усе скінчиться…

Але юний рицар нічого не відповідає, знепритомнівши від болю та втрати крові.

На стіл кладуть рейтара з вибитим оком і розірваним до вуха ротом. Я стою біля вікна з кухлем підігрітого вина, дивлюся на сіру спінену воду затоки, холодний дощ, який заливає темну кам'яну бруківку, чорне димовище пожежі, що стелиться над дахами пограбованого й спустошеного міста, червоні плями багать на майданах, чую крики й лайку п'яної солдатні, іржання наполоханих коней, тоненький плач покинутої дитини, заливисті вигуки маркітантів, і в серце моє западає туга.

Я думаю про те, що займаюся не своєю справою, що майбутнє медицини ніяк не пов'язане із цим варварським, нестерпним розтинанням плоті. Як пояснити всім, що майбутнє — у розумінні людського організму й відкритті нових ліків, які зможуть регулювати перебіг хвороби? Адже Гіппократ безумовно не мав рації, вважаючи, що організм сам і є собі зцілитель. Природні ліки — рослини, що з успіхом застосовуються, — спростовують це. Отже, можна впливати на хворобу й штучними речовинами, як це роблять алхіміки. Треба краще вивчити й збагнути природу хімічних перетворень. Та немає часу й нема грошей. Необхідно їхати у Марку — Великі нідерландські штати…

Підходить лікарський помічник:

— Пане доктор, поранений на столі.

— Йду, йду…

Розділ 7
«МИЛИЙ ЛИСИНОЮ СВІТИТЬ…»

Задзвонив телефон, і, ще не донісши трубку до вуха, я почув густий, мазутний голос.

— Тихонов? Черговий по управлінню Суханов. Учора близько двадцятої години два аферисти стругнули «самочинну», — гуділо в слухавці. Я подумав, що голоси людські мають колір. У чергового голос був темно-коричневий. — Генерал чомусь наказав повідомити тобі про цих аферистів. Мовляв, ти знаєш чому, — говорив Суханов. — Я навіть здивувався: ти ж не займаєшся шахраями?

— Ні, не займаюся, — сказав я. — Загалом — не займаюсь.

— Ну, тоді не знаю, — відповів Суханов. — Вам видніше.

— Ага. Ти мені адресу продиктуй.

— Чию? Потерпілої?

— Ну навіщо ж… Твою, домашню… — мирно сказав я і подумав, що цього разу також потерпіла; не потерпілий, а потерпіла. Потерпіла Пачкаліна і потерпіла… — Як її прізвище?

— Усе жартуєш, — осудливо мовив Суханов. — Записуй: Рамазанова Рашида Аббасівна, Щипковий провулок, будинок двадцять, квартира сорок шість. Опергрупа туди вже виїхала. Генерал звелів послати за тобою машину.

— Дуже зворушливо.

— Ти в управління потім приїдеш?

— Не знаю поки що…

— Бувай здоровий. Машину довго не затримуй.

Допитував інспектор із 4-го відділу МУРу Гнєздилов, допитував тямущо й швидко. Я сидів у кутку на стільці, оберненому задом наперед, спершись ліктями на спинку й сховавши підборіддя в долонях, уважно слухав, розглядав кімнату, потерпілу, двох дітей на дивані й думав, що біда, увійшовши в людський дім, зразу робить схожими навіть цілковито різні людські оселі — заможні й бідні, красиві й позбавлені смаку. Чудові, з любов'ю прикрашені квартири й занехаяні злодійські гнізда після обшуку мають так багато спільного! Розверзлися пухлі черева шаф, викинувши свої нутрощі на підлогу, на ліжка й стільці, всюди валяються якісь папірці, висунуті шухляди, розворушена білизна, скинуті з полиць книги, підважені мостини й надрізані шпалери. Та найголовніше, очевидно, у тій ядучій атмосфері ляку, сльозливій збудженості, сорому, болю, згасаючої надії, нещадної оголеності під поглядами чужих людей.

Квартира Рамазанової була гарно обставлена, зі смаком прикрашена, й усе в ній було зараз порозкидано, перемішано, панували розор і хаос. Біля трельяжа на низенькому пуфі лежав розчесаний і завитий шиньйон, і цей триклятий шиньйон увесь час одвертав, послабляв мою увагу, бо з того місця, де я сидів, він був дужо схожий на відтяту голову, й ця ошатна зачіска відтятої голови не давала мені спокою. І двоє хлопчиків — десяти й п'яти років — злякано дивилися на мене з дивана. А сама Рамазанова трималася добре. Молода струнка жінка з меткими синіми очима. Тільки золотих зубів було в неї забагато — здавалося, що вона вирвала здорові зуби й вставила собі два повних золотих протези.

— Ні, крім ста двадцяти карбованців і моєї обручки, вони нічого не забрали, — швидко повторювала вона, й так увесь час налягала на те, що взяти більше не було що, ніби боялася: не збагнуть люди безутішної убогості й самотинності її. А в усьому іншому трималася вона спокійно, впевнено, от тільки про пальці свої геть забула, і я весь час уважно стежив за ними. Руки її були красиві, пещені, ніжні, й так несподівано й неприємно було бачити ці руки, скорчені гострою судомою страху й нестерпного душевного хвилювання. Пальці сіпались, ворушилися, стискувалися, знову швидко випростувались, тремтіли в істеричному тонкому дрожі, й, щоб якось вгамувати його, Рамазанова підсвідомо сплітала їх, зчіплювала в замок, швиденько терла долонею об долоню. І ось оте окреме від неї, метушливе життя до смерті переляканих рук змушувало мене думати, що Рамазанова каже аж ніяк не все.

Я підійшов до стола, заглянув через плече Гнєздилова у протокол, гмукнув, вирвав із записника аркуш паперу й написав на ньому: «Умар Рамазанов, комерційний дир-р промкомбінату товариства «Рибалка-спортсмен». Потім відкликав до дверей молоденького дільничного, подав йому аркуша й шепнув:

— Зателефонуй в ОБХС капітану Савостьянову. Запитай: чи не так звати його клієнта, який дав дьору?

— Єсть.

Дільничний вийшов, а я повернувся на свій стілець у кутку кімнати.

— Як вони пояснили вам причину обшуку? — запитував Гнєздилов. — Ну чому, мовляв, обшук у вас необхідно зробити?

Рвонулися, завмерли, стрибнули й знову зчепилися пальці.

— Нічого вони не пояснювали, — промовила поволі Рамазанова. — Просто оголосили, що