Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

159
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 62
Перейти на сторінку:
восьмою та десятою паралелями — трохи вище Тромлену. Навала збуреного повітря, зародившись десь серед океану і взявши розгін на захід, не доходить до Мадагаскару, різко повертав на південь, а далі разом з хвилями простує своїм початковим курсом — на схід. Шлях урагану графічно можна зобразити звивистою лінією, яку щойно накреслив Каро.

— У цій точці, — остров’янин показав місце, де лінія вигнулася підковою, — розташовано Тромлен, і саме тут найбільше збирається ударна сила вихору: швидкість вітру сягає за п’ятдесят метрів на секунду, здіймаються височенні хвилі.

Ураган нищить на своєму шляху все. Не минає і суходолів, особливо Тромлену та сусідніх Маскаренських островів.

Там, на Мадагаскарі, в прибережному селищі Маномпана, хижки якого розкинулись обабіч невеликої бухти, ще змалку чував Каро про всесильних велетнів, замкнутих людьми в міжгір’ї. Те місце вважають священним: ніхто не сміє туди поткнутися. Та вряди-годи забредає якийсь мальгаш. І тоді велети пробуджуються, розпрямляють плечі — аж здригається земля, і від подиху їхнього збурюється океан, виникає вітер.

Ще й понині вірять у загадкових велетнів односельці Каро. Чимало горя завдають розгнівані демони мальгашам: замулюють посіви, знищують сади, затягують у безодню човни.

— Мальгаші — марновірні діти природи. Водоймища й гори, океан і небо, — мовив Каро, — все в їхній уяві пов’язано з добрими або злими духами. Вважають, одразу після смерті людини душа її оселяється десь поруч, перевтілюючись у вертких напівмавп — лемурів. Не можна гнівити дух померлих: він керує життям людини.

Каро давно не вірить у це. Він знає: коли здригається земля — це означає, що в її розпечених глибинах виникає поштовх; збурена атмосфера, циклон, хвилює море. То лише його затуркані земляки такі звичайні явища оповивають містикою, приписують їм надприродну силу. І не дивно! Серед мальгаші в дуже мало людей з освітою. Каро — щасливий виняток: закінчив ліцей, давно вже працює метеорологом на Тромлені — острові, що колись став могилою його батькові…

Ми залишили садибу метеорологів. Геологи вирушили в глиб острова, сподіваючись найти зразки потрібних мінералів. Ті, хто був з Касяновичем, пішли вздовж південного узбережжя, як завжди, збираючи всяких жучків та комах… Решта на чолі з Каро подалися на північний схід. Нам сказали: у тій частині острова є гарні черепашки і трапляються гнізда цейлон-мідас — зелених черепах, які так налякали мене.

— Черепахи — це вже щось та значить! — вигукнув Петраченко, перескакуючи з каменя на камінь. — З дитинства мрію про них. Кажуть, мер Лондона щороку влаштовує бенкети, на яких подають суп, зварений з тутешніх черепах.

Настрій був піднесений, ми йшли бадьоро, жартували. Але місцевість не тішила ока. Всюди траплялися валуни — гострі, скелясті уламки, об які кожен з нас уже в перші хвилини позбивав ноги. Трохи вище за валунами тягнулися порослі розкарякуватими кущами дюни. Коли підійшли ближче, від них повіяло духмяними пахощами. Здалося, що ми попали у квітучий сад. Із кущів висунули голови довгоногі, пухнаті пташенята.

— Фу! — мовив Каро, показуючи на птахів.

Петраченко впізнав фрегатів. Припустився було ловити, та птахи в руки не давались.

Ішли берегом по зволоженому прибоєм піску. Каро розповідав.

… На східному узбережжі Мадагаскару велетенська піщана акула зветься акіо. Серед численних отруйних риб, скорпен, баракуд та іншої нечисті акула чи не найнебезпечніша. Не знаєш, звідки й коли вона нападе, а з жертвою своєю поводиться жахливо — роздирає на шматки або навічно залишає страшні сліди. Он і в Маномпані скільки їх, рибалок, з шрамами на тілі чи й зовсім безруких — тих, хто стрічався колись з акулою.

Акіо — всюдисущі. Ними кишить бухта Тинтингуе, вони запливають і в гирло прісноводної Маномпани, на берегах якої розкинулось мальгаське поселення.

Може, тому, що батько Каро з поєдинків завжди виходив переможцем, люди прозвали рибалку Акіо. Це прізвисько пристало й до його дітей.

Спіймавши подих пасату, Акіо, напнувши злинялі, латані-перелатані вітрила, на човнику виходив далеко в море.

Тамтешні води підступні, не знаєш, звідки й куди спрямовано їх плин. Але і в цьому плетиві течій розбирався Акіо, знав їх мінливу вдачу. Тож завжди йому щастило, і ніхто не міг з ним позмагатись у спритності.

Та минав час — Акіо теж не поталанило. Одного разу, коли він на мілководді розплутував сіті, з-за рифу підпливло кілька акул. З’явились, мов привиди, неждано. На таке він не сподівався — адже акули уникають мілин.

Пожадливо кинулась на «нього хижа зграя.

Увечері мальгаші, повертаючись з моря, побачили за лінією прибою закривавлену, з понівеченими руками людину. То був Акіо…

Довго боровся він зі смертю і таки вижив, хоча з тих пір попрощався з морем: важко було йому веслувати, а тягти сіті й поготів. Завідувала багатодітна родина; засмутився Акіо.

Якось в поселення зайшла моторна пірога. Таких човнів немає в тих місцях. Видно було, що вона з Дієго-Суарес, а може й з самої столиці Таматаве.

Акіо стояв на пірсі.

— Агов, мамбо! (крокодили), — звертаючись до мальгашів, гукнув прибулий. — Хто хоче заробити грошиків, піднімайтесь на борт.

Ніколи не шукав Акіо легкого заробітку, а зараз озвався на голос незнайомця (може, його слова чогось і варті!), квапливо пішов до піроги.

Прибулець одібрав трьох. Між них — Акіо. Дізнавшись, що всі троє — люди злиденні, сказав не криючись:

— Прогуляночка, правда, ризикована…

І пояснив. Тих, хто погодиться і дасть слово джентльмена мовчати, він, капітан Жорес, відвезе в океан, на безлюдний острів. Харчі, воду, човен — усе дасть. Від них вимагатиметься одне: вечорами, коли черепахи виповзатимуть на берег класти яйця, їх треба підстерігати й перекидати панциром униз. Перекинута черепаха не може підвестись, і він, Жорес, уранці забиратиме здобич.

Кажуть: славиться м’ясо черепашаче. Усе то — хе-хе! — побрехеньки: від продажу його, хай вони знають, Жоресу мало що перепадає. Отже, ще менше діставатиметься мисливцям.

Але й на такі умови погодився Акіо.

Так він попав на Тромлен. Кілька років підряд висаджував його туди Жорес. Полювання на

1 ... 35 36 37 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альбатрос — блукач морів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Альбатрос — блукач морів"