Читати книгу - "Тенета зради"

кількох хвилин, поки вони розмовляли, вона ніби виринала з безодні свого відчаю й знедоленості і знову була жінкою, знову відчувала, що своїм голосом може впливати на чоловіка так, як і будь-яка інша.

— Це не зовсім порада, це гра. — Він обмінявся усмішкою з жінкою за касою, а тоді, спитавши поглядом дозволу, взяв одну квасолину й роздушив її між пальцями — просто так, щоб скористуватися силою, адже закон забороняє вдаватися до сили так, як він би хотів.

— Гра? Справді?

— Отже, так: мені треба зробити вибір, — промовив він. Крім того, розчавлювати між пальцями квасолину було приємно; довкола полинув свіжий, гіркуватий запах весни. — Я вас запитаю: орел чи решітка, а ви маєте мені відповісти — те чи те.

— Але тоді ви повинні мені сказати, між чим і чим ви робите вибір.

— Е ні, Лівіє, якщо я вам скажу, то це вже не буде гра. Ви просто маєте сказати мені — орел чи решітка. Орел — це одна, а решітка — це друга з тих двох речей, між котрими я мушу зробити вибір. Але ви не повинні знати, про що йдеться.

— Тоді мені доведеться кинути монетку, — всміхнувся голос.

— Гаразд, ви готові?

— Готова.

— Орел чи решітка?

Жінка з квасолею всміхнулася, зичливо прислухаючись до розмови, Дука теж усміхнувся їй, чекаючи на відповідь Лівії, — орел означав — бути лікарем, тобто поважна професія, спокійне, нормальне життя; решітка — це поліцейський, нишпорка, шпиг, лягавий.

Нарешті він почув її віддих:

— Решітка.

Відповів він не одразу:

— Дякую.

— Синьйоре Ламберті, — знов озвалася Лівія, — коли треба вибирати між двома речами, то це означає, що одна з них нам більше до вподоби, хоч і не надто поміркована. Скажіть мені принаймні, чи решітка — це те, що вам більше до вподоби?

— О так, — відповів він; саме так — це те, що йому більше до вподоби, хоч і не надто помірковане.

Наступного ранку Маскаранті спитав:

— Отже, ідемо до Інверіго?

— Ні, — відповів Дука, — залишаємось тут — там, де валізка.

Маскаранті поглянув на його руку, простягнену в бік валізки; там, у передпокої, кожен міг її побачити, ледве відчинивши двері; Маскаранті не запитав, чи Дука передумав, не сказав, що так, мовляв, і знав, — він був тямовитий хлопець і лише мовив:

— Гаразд.

І вони ждали далі — нишпорка і його помічник, — на кухні, бо звідти було ближче до дорогоцінної валізки, наче на африканському полюванні, коли стережуть козеня, чекаючи, поки прийде лев. І лев прийшов.

7

Це була левиця. З погляду анатомії — а вона була дуже висока, смаглява, у білих чобітках, чорних штанях у ковбойському стилі та білому жакетику, застебнутому якраз на грудях на великий чорний ґудзик так, що повні перса визивно випиналися обабіч нього, — її навіть можна було б назвати гарною. Але вульгарність її обличчя, кожної гримаси й жесту, навіть манери тримати в руках сумочку, вульгарність голосу, який аж ніяк не виказував її походження, бо був надто вульгарний і викликав в уяві казарму, де рекрути повідають один одному непристойності, або приймальню венеролога, де пацієнти, чекаючи на професора, розказують про свої походеньки, — її вульгарність була така кричуща, що ця левиця, незважаючи на високий зріст, чорні коси й сексуальну привабливість, була просто відразлива.

— Доктор Дука Ламберті? — спитала вона, ледве Дука відчинив їй двері, і ту ж мить зиркнула на валізку, бо та стояла так, що її неможливо було не помітити.

— Так, — відказав він і запросив її ввійти.

З кухні виглянув Маскаранті.

— Я приятелька бідолахи Сільвано, — зітхнула гостя, вульгарно вимовляючи оте своє «бідолаха» й ніби намагаючись примусити його повірити у свій глибокий біль з приводу смерті Сільвано.

— Угу, — сказав Дука коротко, але не холодно; в його голосі бриніли веселі нотки — він відчував, що полювання розпочалося.

— Він залишив тут валізку, і я прийшла її забрати. Дука показав на валізку в кутку.

— Оцю? — мовив він; лише заплішена дурепа не вловила б іронії в його запитанні.

— Еге ж, — кивнула вона головою, нічого не підозрюючи.

Дука присів навпочіпки біля валізки, відчинив її, тоді підняв шар стружок, дістав приклад від автомата й показав гості.

— З оцією штукою? — спитав.

— Так, — відповіла вона, ні про що не здогадуючись, і ступила до валізки.

— Якщо бажаєте, перевірте, чи все на місці.

Зачарована його люб'язністю, гостя, не усвідомлюючи того, що діється, стала вдавати з себе великосвітську даму.

— Нема потреби.

Дука зачинив валізку.

— Прошу, беріть.

Він подав їй валізку, і вона взяла її.

Маскаранті стояв і тільки дивився. Дука підійшов до дверей, ніби збирався відчинити їх, але натомість тричі крутнув ключа, наглухо замкнувши двері, і промовив:

— Маскаранті, покажіть посвідчення. — Посвідчення поліцейського, лягавого.

Маскаранті дістав із кишені посвідчення й показав його левиці, а вона, тримаючи в одній руці лискучу білу сумочку, а в другій валізку — таку важку, що вени на руці в неї аж налилися кров'ю, — уважно, з виглядом знавця, подивилася на посвідчення й навіть кинула погляд на обличчя Маскаранті, звіряючи його з фотографією на посвідченні; потім поставила валізку на підлогу — спокійно, хоч її обличчя під шаром вульгарного гриму аж перекосилося від злості (левиці легко впадають у гнів), плюнула Маскаранті межи очі й сказала:

— Паскудні засранці, плутаєтесь між ніг, наче… — І згадала неодмінний чоловічий атрибут.

— Облиште, Маскаранті! — Дука ледве встиг стримати праву руку Маскаранті, яка мала відважити левиці замашного ляпаса. — А ви дайте сюди свою сумочку, я хочу поглянути на ваші документи. Не люблю балакати з незнайомими людьми.

На