Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

і сам капітан іноді почував себе на межі… Яке нещастя! Хлєбников був чудовий товариш, рішучий, ніколи не втрачав самовладання. В мінливих планах втечі, які капітан невтомно складав, саме Хлєбникову він намірявся доручити одне з найважливіших завдань.

Увечері Олексієві звеліли прибирати в коридорі. Виждавши слушну хвилину, Головнін спитав:

— Що з Хлєбниковим? Чи при розумі він?

— Потім дізнаєтесь, — прошепотів Олексій, кинувши косяка на караульного. — Потім…

Головнін простяг крізь грати руку, узяв його за лікоть:

— Що означає записка? Про яку небезпеку він пише?

Олексій випручав руку і заходився ретельно мести підлогу.

На початку вересня губернатор знову викликав до себе полонених. Здавалося б, слідство давно вже було закінчене, — з малими й великими перервами воно тривало майже п’ятдесят днів, — але страж законів у Хакодате не вгамовувався: йому ще бракувало якихось показань, і він вигадував усе нові запитання, пробуючи навіть підказувати відповіді.

Як звичайно, полонених перед допитом посадили на лавах у дворі замка, і Хлєбников поквапився зайняти місце поряд з капітаном. Дивлячись на легкі хмарки, що пливли в вишині, він промовив зітхаючи:

— Година стоїть чудова, тільки б плисти та плисти… До речі, не помітили ви, Василю Михайловичу, що цей дідок, приставлений до нас недавно, все прислухається до нашої розмови? Може, він розуміє по-російському? Я певно знаю, — це їхній перекладач казав, — що в Хакодате є людина, яка жила один час у Петропавловську.

— Я не міг прочитати твоєї записки, — сказав Головнін. — Питав у Олексія, але він не відповів… Що серйозного трапилось?

Хлєбников усе дивився в небо, обличчя його лишалось задуманим і лагідним, і голос звучав байдуже:

— Дивні збіги бувають у житті, Василю Михайловичу, такі, що й у романі, гляди, не прочитаєш… Пам’ятаєте, цей головний начальник допитувався в нас, скільки військових кораблів тепер у Петропавловську? Ми сказали йому: сім. Чому ми вигадали цю цифру?.. А цифра, виявляється, проти нас і смертю вона загрожує нам, як шпигунам… Річ тут уся в Олексії, у його обмані. Коли японці захопили його й інших курільців у полон, цей простак вирішив, що буде добре, якщо він скаже, що його послали на Кунасірі російські військові з Петропавловська. Навіщо послали? Щоб видивитись, які укріплення в японців на острові, які їхні сили… Японці спитали в нього: «Навіщо це росіянам?» І Олексій відповів: «Щоб прийти на кораблях і висадити війська…» — «А скільки російських суден у Петропавловську?» — спитали японці. Олексій їм відповів: «Сім…» От дивна річ: і він, і ми назвали ту саму цифру!..

— А хіба Олексій не знав, що ця вигадка загрожувала йому смертю?

— Ні, він зміркував інакше… Він був певен, що японці побояться росіян і пустять його на волю. Але ще один збіг! «Диана» прибула в затоку Кунасірі саме в липні, як і пророкував переляканий Олексій…

— Нам доведеться викрити його обман, — сказав Головнін. — Обвинувачення в шпигунстві — це смерть…

— Але Олексій напосідається, просить, вимагає, щоб ми підтвердили його показання. Він хоче небагато: щоб ми обвинуватили себе і «виручили» його… Так, так, він гадає, ніби ми виручимо його, якщо підтвердимо цю брехню. І хоч скільки я йому пояснював, він не хоче зрозуміти, що ми не можемо і себе, і його послати на смерть.

Хлєбников безсило похилив голову.

— І це все через дурість, — прошепотів він в розпачі, через наївну брехню однієї людини…

Старший солдат розчинив масивні дерев’яні двері. Полонені підвелися і ввійшли в напівтемне приміщення, посідали на свої звичайні місця. Губернатор не відповів на привітання, — рука його потяглась до шаблі і стисла велику срібну ручку.

Питав він цим разом без всяких манівців, прямо й різко, і звичайна солоденька усмішечка зникла з його обличчя.

— Навіщо камчатський справник Ломакін посилав курільців на Мацмай? Якщо росіяни не замишляють нападу, чому вони хочуть знати, які укріплення на японських островах?

З запитанням губернатор звертався до Хлєбникова, і штурман, вислухавши перекладача, голосно, щиро засміявся. Головнін мимоволі подумав: «Який артистичний талант!» Хлєбников так твердо володів собою, що й подив його, і засмучення, і удаваний сміх викликали цілковите довір’я в буніоса.

— Головний начальник зволить жартувати? Справника з прізвищем Ломакін на Камчатці не існує. Про те, що послано розвідників-курільців, ми тут чуємо вперше. Напевно, головний начальник придумав ці запитання, щоб нам було веселіше? Він розуміє, звичайно, що ми дуже нудьгуємо за батьківщиною…

Губернатор ледь помітно прикусив губу і, щоб приховати від своїх підлеглих досаду, довго розглядав заздалегідь підготований запитальник. Хлєбникову довелось відповісти одразу на дюжину запитань, і кожне з них вимагало додаткових роз’яснень: які птахи водяться коло Петербурга; що носить на голові російський імператор; чи люблять росіяни голландців; скільки вікон у царському палаці; скільки в росіян за рік свят та інші…

Чимало довелося штурманові говорити того дня. Японець запитував нудним, байдужим тоном, але в примружених чорних очицях його поблискували злорадісні вогники. Так він мстився Хлєбникову за сміх, не звертаючи уваги на знесилених секретарів, які вже ледве водили пензликами по паперу.

Не змінюючи тону, він спитав:

— Де тепер російський офіцер Хвостов? З чийого наказу він у жовтні 1806 року напав у сахалінській бухті Аніва на японців?..

— Він хоче сказати: в російській бухті Аніва… — зауважив Хлєбников Олексієві, але тут же схаменувся. — Ні, я не знаю Хвостова, і такого наказу не могло бути…

Аж тепер буніос звернувся до Головніна:

— Ви теж насмілитесь запевняти, ніби не знаєте лейтенанта Хвостова і не чули про його напад на японців? Про це знає вся Японія і, напевно, весь світ!..

Нескінченна процедура допитів уже не вперше дратувала й злостила Головніна. Навіть повсякчасні побоювання вже йому добре надокучили. Він гостро відповів японцеві:

— Японія дуже маленька країна. Тому вам цей випадок з Хвостовим здається великою подією. Але в Європі, а тим більше в усьому світі, мільйони людей