Читати книгу - "Високий Мисливець"

сигнал і шість коротких. Ну, ваш свояк — справжній бразилець. Його сигнал означає кількість вершників. Коли бразільці хочуть сказати «сто вершників», вони кажуть «шістсот ніг кінноти», рахуючи при цьому ноги і вершників, і коней, щоб було більше. Якщо Венцеслао подаватиме отакі сигнали й далі, то ми нічого не взнаємо і до заходу сонця. Ба ні, він таки отямився: чотири довгих сигнали і п'ять коротких, знову галоп і шість ніг. Сигнали вашого свояка завжди треба розгадувати, він ніколи не дотримується точно коду. Отже, ми знаємо тепер про сорок п'ять вершників. Тепер ми відповімо, що зрозуміли, і запитаємо, звідки вони їдуть і куди. Взагалі можна було б і так здогадатись, що то хлопці з Ріу Гранді, але краще, коли це нам підтвердять. Ага, вони виїхали з Барранко рано-вранці в напрямку Шуваради. Отже, Мальгейрос хоче напасти на індіанців і винищити їх під час свята урожаю. Проте він помилився на чотири дні. Свято почнеться тільки тоді, коли сузір'я Плеяд з'явиться над обрієм. Це для Мальгейроса може скінчитися погано… Тихше!

— Що це? Спів соловейка сабіа? — пошепки запитав Алонсо, але Караї тільки махнув рукою. Він витягнув з пояса круглу бляшану пластинку і, заклавши її між губами, повторив спів. Правда, це прозвучало так недосконало, що одразу стало ясно: то не справжній соловей.

— Атож, Алонсо, це соловейко сабіа, але хіба вам доводилось коли-небудь чути його спів у таку пору? Тільки не лякайтеся! Незабаром ми дістанемо пояснення, чому ягуарячих шкур немає там, де я їх залишив. Звісно, це хтось із індіанців. Однак відповімо спочатку Венцеслао, що я його зрозумів, а тоді глянемо, що, там надворі.

Караї ще кілька разів потягнув за шворку, коливаючи дзеркало, і у відповідь йому від входу до печери весело заблимали сонячні зайчики. Зненацька вхід затулила чорна тінь. Хтось ліз усередину.

Коли незнайомець випростався, мисливці побачили одягненого по-європейському чоловіка у високих, трохи зібраних донизу чоботях, у широких штанах з цупкої матерії і світлій сорочці. На шиї в незнайомця була пов'язана хустка, з-під невеликого м'якого чорного капелюха вибивалося кучеряве волосся.

— Це не індіанець? — прошепотів Джуліус.

— Індіанець, але зараз ні про що не розпитуйте. Це вождь Байджокігі. В його жилах є трохи негритянської крові, він син рабині. Але не любить, коли про це згадують, — теж пошепки відповів Караї.

Цієї миті озвався гість:

— Чому ти привів сюди чужих, Альберто? Коли мої люди дізнаються про це, вони будуть незадоволень

— Вони не дізнаються про це, якщо ти їм не скажеш, компадре. Я знаю, що ти один. Я не помітив дорогою ще чиїхось слідів.

— І все-таки ми були тут удвох: Апакам [36] ішов пішки і пішки повернувся. Він не хотів стомлювати коня. Ти не гніваєшся, що ми позичили твої шкури? Щоправда, не знаю, в якому стані ми їх повернемо.

— Я так і думав. Але відколи люди Того, хто дає їсти подорожньому[37], перестали самі добувати ягуарячі шкури і забирають готові, вже добре висушені й вим'яті?

— Відтоді, як вони не мають, де їх вим'яти, але все-таки потребують, та ще й готовими. — Замість того, щоб усе пояснити, індіанець мовив ніби жартома: — От ви тут ніжитеся в холодку і обмінюєтеся світловими знаками з фортецею. Як ти можеш, Альберто, покладатися більше на чужі очі, аніж на свої власні? Чому хочеш знати те, що далеко, і не помічаєш того, що близько?

Промовивши це, індіанець вислизнув з печери. Мисливці поквапилися за ним. Байджокігі стояв, спершись спиною на скелю і схрестивши на грудях руки. Він пильно дивився вниз. Караї і собі глянув туди в бінокль. Та Алонсо й без бінокля вже завважив трьох вершників, які їхали долиною. Однак тільки Караї міг добре роздивитися їх. Це були троє індіанців, зовсім голих, на неосідланих конях; у кожного в руках було щось схоже на товсту трубу. Рухи вершників були якісь дивні.

— Це Апакам з твоїми людьми, компадре. Що вони там шукають?

— Щось таке, чого не згубили, — всміхнувся вождь. — Оті люди так само дивуються, як і ти. — Він підборіддям вказав на південь.

Караї втупив туди очі, але не бачив нічого, крім узлісся. Алонсо теж марно напружував зір. Тим часом троє індіанців мовби знічев'я усе сновигали на конях у долині.

Аж ось Алонсо стиха свиснув і кивнув у напрямку лісу. Тепер уже й Джуліус неозброєним оком побачив, як із лісу вихопився загін вершників і, витягшись вервечкою, галопом поскакав у долину. Блискучі гостряки списів, нахилених майже до землі, грізно виблискували в променях сонця, що вже схилялося на захід. Однак троє індіанців, здавалося, так пильно щось шукали у траві, пригнувшись до кінських грив, що ніби й не помічали небезпеки, хоч вигуки атакуючих вже долинали аж на гору.

— Отак, мабуть, заскочила вас учора дика череда, — зітхнув Алонсо. — Що ті індіанці, глухі чи сліпі?

— Певно, мають час, — посміхнувся вождь. — Я розраховував на те, що люди з Ріу Гранді дуже пишаються своїми списами і не будуть стріляти. Не бачу, чи є в них карабіни, але їхні коні вже в піні. Вони діють, наче малі діти. Стільки людей з таким галасом на трьох беззбройних індіанців! Не думав, що це буде зовсім легко.

Мисливці так захвилювалися, що Джуліус хотів пострілом звернути увагу трьох індіанців на небезпеку, яка їм загрожувала, та вождь поклав руку на зведений курок його рушниці.

— Не треба, щоб вони знали про нас, принаймні до якогось часу. До того ж ви — іноземець і не можете втручатися в наші справи. Ми самі владнаємо їх!

Тим часом індіанці, які нарешті помітили ворогів, видали голосний клич, який почули аж на горі. Вони ще нижче пригнулись до коней і роз'їхалися в різні боки.

Їх переслідувачі одразу ж зламали свій стрій. Тоді індіанці всі троє помчали далі паралельно. Вершникам із списами нічого іншого