Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…

— Що ж тут поганого?

Він загадково посміхнувся:

— Ось подивитесь, як вони це роблять.

Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.

Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:

— Швидше! Жвавіше!

Або:

— Є шпали! Нема шпал!

Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:

— Дозволяєш?

У відповідь лунало одне з чотирьох: “Швидше!” чи “Жвавіше!”, “Є шпали!” чи “Нема шпал!”

Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.

Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:

— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!

Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій.

У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались:

— Начальник приготуйпродукти!

— Директор мийбийпосуду!

У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи:

— Дозволяю! Не дозволяю!

Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити.

— Міцніше тримай олівець!

— Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу.

— Веди рівну лінію, дурню!

А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно.

Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки:

— А тепер розкажи казку.

— Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою…

— Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре.

— Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но.

— Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого.

Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити:

— Штар… Штар… Штар… Баб…

П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано.

— Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить.

— Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч.

— А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось:

— Швидше! Жвавіше!

Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував:

— Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу!

— Як швидко дієш? — запитав я.

— Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить!

— Хто тебе призначив?

— І-П’ятнадцятий.

— А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин “соціального становища” устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів:

— Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас.

Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник загорланив, звертаючись до нього:

— Відтавання робити! Слухати команду!

І-П’ятнадцятий не звернув на це ніякої уваги.

— Я до ваших послуг, люди.

На всякий випадок я увімкнув свій авто-жетон, схожий на кишеньковий ліхтарик, і помигав променем на індикатор робота (при цьому в “мозкові” будь-якого робота повинен автоматично увімкнутися орган повного послуху).

— Що тут відбувається? — запитав я.