Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

невеличкому п’ятачку над прірвою. Позаду неї був блискучий гриб Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо — по боках, внизу — скрізь націлювались на неї зоряні вістря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.

— Ви вже були в Космосі? — прозвучало запитання в навушниках.

Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не була. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.

Черговий — молодий рудобровий юнак — дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.

— Бачите — сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…

Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майданчик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сонця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, попливла над порожнечею.

— Все буде гаразд! Звикайте! — почувся підбадьорливий голос.

Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: «Яке це нещастя — самотність».

— Ви не самотні, Маріє, — почулося в навушниках. — Я жду вас.

«Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд — як голос совісті, серця, душі…»

Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дівчині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сердець…

Механічний друг замовкає

— А де зараз ракета?

— Вже ввійшла в систему Тау Кита. Незабаром зустріч з планетою.

— Там є планети?

— Звичайно, є. Вони є майже біля кожної зірки. Точніше, біля кожної старої зірки. Біля Тау Кита їх п’ять. Ми вибрали другу. Вона на відстані двохсот мільйонів кілометрів від свого сонця. Це приблизно відповідає умовам Землі.

— І раптом… там є люди…

— Ми сподіваємось на це.

— Ви дозволите мені поглянути на цю планету?

— Обов’язково.

— Зараз? Негайно?

Іван Заграва ласкаво всміхнувся.

— Через кілька годин. У нас є в запасі три години. А тим часом сідайте ось тут. Поговоримо…

Марія влаштовується на прозорому сидінні, яке підтримується в повітрі ледве помітною пружиною.

Внизу, вгорі, по боках — лапаті листки винограду, поміж них переливаються у променях Сонця великі фона. Поза листям товсті шиби оранжереї, крізь них видно нерухомі яскраві зірки.

Дівчина вже звикла до фантастичних картин у Космосі, але таке дивовижне сплетіння предметів, рослин, зірок і відчуттів породжує в її душі той настрій, що завжди передує натхненню. Свідомість розширюється, ніби хтось невидимий знімає покрови з очей, вух, мозку, з усіх клітин обмеженого земними обріями тіла. Загострюється кожна думка, вібрує в ритм з кожним словом мозок, серце, все єство.

Вони дивляться в очі одне одному. Скільки йому років? Сорок, сто чи тисячу? Чи, може, мільйон? Вона не дивиться на колір його очей, на риси обличчя. Які в нього очі? Сірі? А може, сині? Чи зелені? Яке це має значення? Вона заглядає глибше, вона бачить його душу, його полум’яне серце. Як смішно оцінювати людину по зовнішніх рисах або вивчати її протягом довгого часу, ніби в поведінці завжди розкривається суть людини. Більше всього навпаки. Історія, література дає досить зразків. Прокляте темне минуле було суцільною фальшю, маскарадом. Слова служили для того, щоб прикрити думку, а не висловити її. Людина проти людини. Людина проти держави. Які довгі і трагічні тисячоліття! Яка нескінченна низка страждань! А проте, сказано: темніша ніч — ясніший день!

В серці Марії — ніжність і велика вдячність тим, що мільйони років вели людство до цього дня, вели самовіддано, з муками, терзаннями і скреготом зубовним, вели натхненно і з любов’ю, не жаліючи себе, не бажаючи ні слави, ні пам’яті, ні теплого кутка, ні особистого щастя… Особистого щастя! Воно й неможливе для великих душ без щастя всього людства.

Зате зараз… Земля вже впевнено йде до великої Ери Комунізму, зруйновані бар’єри, нікчемні і страхітливі, які так довго роз’єднували людство, дітей однієї сім’ї, планети.

Заграва сміється. Тихо, проникливо, і дрібні зморшки лагідно розбігаються від його примружених очей. Марія сполохано підводить вгору довгі вії, трохи ніяково дивиться на нього.

— Ви прочитали мої думки, правда?

— Майже, — жартує Іван. — Цілий філософський трактат.

— З вами страшно бути рядом! — удавано жахається дівчина. — Неможливо сховати жодної думки.

В очах Заграви погасли смішливі вогники. Його обличчя раптом стало серйозним, настороженим.

— А хіба