Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

з німбом навколо голови, буцім тільки він уособлював життя на землі, справді спілкувався з монахинею і міг їй допомогти.

Бобрьонок зайшов до келії перший – не без цікавості адже ніколи раніше не переступав порога черничого мешкання, правда, уявляв собі його подумки, і дійсність не зовсім розійшлася з уявою. Вузька кімната з залізним ліжком і маленьким віконечком. Стіл з грубих дощок, два стільці. Власне, всі меблі, ще, правда, старовинна скриня, замість шафи ніша в стіні за бавовняною завіскою.

Бобрьонок одразу попрямував до скрині, побачивши, що вона замкнена, озирнувся на черницю.

– Ключ… – попросив.

Сестра Надія глянула на нього люто. Куточки губів у неї опустилися, брови зсунулися і ніс загострився. Стояла нерухомо, наче майорове прохання зовсім не стосувалося її.

– Ключ! – повторив Бобрьонок. – Бо інакше доведеться скористатися сокирою.

– Рубайте! – ледь чутно, одними губами мовила черниця. – Якщо вам не соромно.

– Мусимо, – одповів Бобрьонок і попросив ігуменю: – Нехай принесуть сокиру.

Мати Тереза наче пробудилася від сну, повернулася до сестри Надії, зміряла її нищівним поглядом.

– Невже?.. – запитала. – Невже ви, сестро, дозволили собі?.. – Повернулася до неї й підвела руку, немов хотіла вдарити, та нараз зітхнула й мовила розгублено й скорботно: – Нехай вам бог буде суддею…

– Поки що судять мене вони! – черниця тицьнула в Бобрьонка пальцем.

Ігуменя перехрестилася.

– На все божа воля… – прошамкотіла й порадила: – Віддайте ключ, сестро, не супротивтеся.

Але цих секунд вистачило черниці, аби збагнути, що опір марний і може лише ускладнити її становище. Витягнула з кишені ключ, але подала не майорові, а ігумені, схилившись і буцім чекаючи захисту. Однак мати Тереза відступила від неї і взяла ключ двома пальцями, наче гидуючи. Коротюк вихопив його, переможно підкинув на долоні й сам опустився на коліна перед скринею – либонь, йому набридло грати роль стороннього спостерігача й хотілося якнайактивніше прилучитися до справи. Майор не заперечував – вони відкинули важке віко й попросили ігуменю підійти ближче.

Скриня мала два відділення: праворуч невеличке, оббите оксамитом – в ньому стояли флакони з парфумами, лежали два золотих персні, один з досить великим діамантом, і медальйон на золотому ланцюжку.

– Ось тобі й обітниця бідності! – докірливо похитав Коротюк. Він показав перстень з діамантом ігумені й запитав: – Як це зрозуміти?

Мати Тереза нічого не відповіла, тільки блиснула очима на черницю – і в цьому погляді не було сумирності.

Коротюк для чогось витягнув корок з кришталевого флакона, понюхав парфуми й констатував:

– Запах приємний…

Бобрьонок дістав із скрині білизну, кілька шовкових суконь, вовняний костюм і демісезонне пальто. Більше в скрині не було нічого. Звичайно, і золоті речі, і парфуми, і модйі сукні свідчили проти черниці, але ж майор шукав інше – невже помилився?

На мить Бобрьонок розгубився, озирнувся на кармелітку і, перехопивши її погляд, підвівся з колін. В очах черниці світилося неприховане торжество, певно, її зовсім не хвилювало, що подумають і скажуть про неї ігуменя та всі сестри-кармелітки, зрештою, і золото, і мирський одяг свідчили, що келія для неї тільки тимчасовий притулок і що вона нічого не втратить, залишивши його.

Але для чого заховалася сюди і чому клопотався за неї сам покійний митрополит Шептицький?

Бобрьонок відсунув завісу на ніші, перебрав речі, які лежали там на полицях, і знову нічого не знайшов. Обмацав тонкий і жорсткий матрац, подушку – і тут нічого. Мабуть, він тягне пустий номер, можливо, правда, обладнаний тайник і треба вистукати підлогу… Майор задумався, гадаючи, з чого почати, – уважно оглянув стіни и склеписту стелю. Стіни сірі, давно не білені, й схованку в них одразу б помітили. '»

Що ж, доведеться вистукувати підлогу…

Зітхнувши ще раз, майор відсунув залізне ліжко, зачепивши скриню, важке віко захиталося, і Бобрьонок притримав її, щоб не впала. Ще раз уважно подивився на скриню – ні подвійного дна нема, він одразу б помітив його, – але чому такі товсті стінки в оббитому оксамитом закапелку?

Майор обмацав їх пучками, натиснув на одну з стінок і посунув угору – вона піддалася і вийшла з пазів. Бобрьонок витягнув її і побачив те, що шукав: блокнот і кілька радіоламп. Швидко погортав блокнот і переможно глянув на кармелітку. Показав блокнот Коротюкові та ігумені.

– З його допомогою сестра Надія, чи, точніше, пані Грижовська, передавала німцям шифровані шпигунські повідомлення, – сказав.- Ми мусимо вас затримати, – обернувся до черниці й наказав Павлову: – Доставити до комендатури!

Почувши умовлений стук, Толкунов подивився в замкову шпарину й побачив лейтенанта Щеглова. Не дуже зрадів: вважав лейтенанта типовим кабінетним щуром, нездатним до оперативної роботи. Правда, полковник Карий цінував його і ось уже другий рік тримав ад'ютантом, – але що таке, коли розібратися, ад'ютант? Просиджує казенні штани в кабінеті, жонглює паперами, шпигунів чи диверсантів бачить уже під конвоєм та в наручниках – отже, на глибоке капітанове переконання, є людиною другого сорту.

Чи буде якась користь від нього тут, у засідці? Зітхнувши, Толкунов відчинив двері й пропустив Щеглова до передпокою.

Либонь, лейтенант уперше одержав оперативне завдання, бо ступив до квартири ледь не навшпиньки, тривожно роззирнувся довкола, але, нічого не побачивши, крім дзеркала й вішалки, заспокоєно кахикнув і поклав на стілець чимось набиту польову сумку.

Толкунов задоволено потер руки. Важка лейтенантова сумка про щось свідчила, капітанове серце віщувало, що набита вона речами, безумовно, вартими уваги, певно, там їстівне, не може бути, щоб ад'ютант самого Карого не мав зв'язків з інтендантами, а такі зв'язки завжди означали додаткові блага у вигляді шоколаду чи шинки.

Однак Толкунов нічим не виказав свого зацікавлення капітанською сумкою, резонно вирішивши, що тепер вона нікуди не дінеться.

– Завдання ясне? – запитав лаконічно.

Лейтенант огледівся розгублено й одповів не дуже впевнено:

– Полковник наказав виконувати всі ваші розпорядження.

Толкунов згадав лейтенантову впевненість і зверхність у приймальні і задоволено гмикнув. Вільно простягнувся в кріслі й мовив тоном, що виключав заперечення:

– Мусимо затримувати всіх, хто зайде чи намагатиметься зайти до цієї квартири.

– Так, – охоче погодився Щеглов, – мусимо й зробимо. Тобто «мишоловка».

– Називайте це, лейтенанте, як хочете, але попереджую: не так усе просто, як здається. Сюди можуть наскочити озброєні й досвідчені вороги.

Нараз Щеглов посміхнувся відкрито і якось зовсім по-дитячому. Одповів:

– Я командував взводом розвідки, капітане, й брав «язиків».

– Ви? – обличчя в Толкунова витягнулося. Щеглов знову посміхнувся.

– Я знаю, що ви, мабуть, думаєте про мене: звичайний канцелярський щур…

Капітан енергійно