Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Біля Коша крутився якийсь добродій, вдягнений на пів військово на пів цивільно, але зі значком Академії Генерального Штабу на коротенькій бекеші, з крісом через плече та револьвером при боці. Він забалакав зі мною та представився як "генерал-майор" російського генштабу – Осецький. Він "відходив на захід" зі Слобожанами та радив мені просто привести полк до Коша і край.

Вечером вернувся я до полку та застав там велику зміну. Мій помішник доклав мені, що в часі моєї відсутности відбулася нарада командантів, на якій обібрано начальником усіх українських військ в Ігнатівці генерала російської служби – Присовського; що зі всього натовпу формується трьохкурінний Запоріжський загін і що мене призначено курінним третього куріня, в склад якого мають увійти: полк Вільної України, – (дякую!), імени Грушевського – (ще краще!) та взагалі ріжні люди без частин...

Для мене було найпоганійше те, що прийшов наказ Військового Секретаріяту про призначення тим козакам, які лишилися вірними Центральній Раді, грошевої нагороди та платні 300 карбованців місячно та що більшість гайдамаків вирішила: не кидаючи зброї вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідности мати військо з найманців. З тим і я ніяк не міг не згодитись, але все-ж зробив спробу переконати хлопців, що такі великі гроші це лише тимчасовий засіб забезпечення людей в умовах тяжкого прохарчування. Та вони і чути не хочуть. Навіть мій вірний кінний джура, мій земляк Киянин, що був зі мною від 1915 року, хоче вертатись домів.

Всі, що хочуть відходити, домагаються посвідок на право мати зброю.

Мій помішник Андрієнко вже запитав з цієї нагоди штаб Присовського та дістав відповідь, щоби відпускати всіх, хто не хоче служити, бо в загоні залишаються тільки добровольці.

Виходить: знову демобілізація і то жахливійша, ніж на фронті, бо нищить саму ідею обов'язкової воєнної служби і правильного війська.

Що-ж робити? Підписую посвідки та йду розвідати, кого ще маю приєднати до третього куріня від інших частин. У полку імені Грушевського застав я кінець поділу складів. Козаки і старшини різали та важили шкіру на чоботи; решта вже була поділена. Зброя складена; залишилося трьох людей, які пішли на нашу біду до полку. З полку Вільної України приєдналися два козаки та один старшина.

З тих, хто не був приділений до частини, прийшло чотирох, – з яких двох звернуло на себе мою увагу: один з інтелігентним обличам у козацькому одязі старого типу, без ніякої крикливої чванькуватости; – так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку XVIII століття: голена голова з оселедцем і зовсім непідхожий до цього одягу студентський значок. У полку він зголосився як фаховий скорострілець Кольта. Це був відомий опісля в нашій історії кошовий Запоріжської Січи батько Божко. Другий із трошки суворим обличчям дегенерата й трохи ненормальним поглядом очей дещо скісних і глибоко запавших. Це був Козирь-Зірка, опісля отаман і бандит, який вславився своїми погромами в північній Волині. Він був у полку щось тиждень і ніяк не міг пристосуватися до полкової дисципліни та зник.

На другий день третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта. Всі були верхи, діставши коней від утікачів з інших полків.

У три переходи дійшли ми до міста Житомира. Переходи без боїв і подій нецікаві, проте надзвичайно цікавими були ті настрої сіл і селянства, які довелося спостерігати по дорозі і які, гадаю, можуть зацікавити читачів і допоможуть розібратися в тій ситуації, в якій доводилося працювати тодішним установам.

Хвиля революції та потрясення війни принесли на село безліч ріжних понять, ідей, наказів ріжних влад. У селах з'являлися ріжні офіційні чи неофіційні агітатори, самі в більшости неосвічені, напів розуміючи чи не розуміючи того, про що балакали. А одночасно на селі раптом зникла без сліду влада з нагаєм у руці та категоричним наказом, яка була до цього часу. Село було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади і т. д.

Рішуче кажу "само", бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від центральних російських урядів, чи від Центральної Ради, перемішані з льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад, створили такий хаос, в якому годі було розібратися юристові, не то неписьменному селянинові. Тому цілком зрозумілою була велика ріжниця поміж селами в розв'язці цих питань.

З цього погляду мені здається можливо буде поділити села на кілька груп:

Перша з них найбільш численна в тому районі, де проходив полк (а ми таки добре покрутилися між залізницями Київ-Бердичів-Коростень та Коростень-Київ), вирішила земельне питання згідно з наказами Центральної Ради; себто взяла панське майно під управу та охорону громади та ним користувалася спільно й організовано. Ця організованість викликала потребу охорони майна вартами, головно недалеко від залізниць, щоб забезпечити його від всяких зайшлих банд дезертирів, якими повна була ця околиця. Це спонукувало також до переведення в життя наказу Центральної Ради про організацію Вільного Козацтва, яке перебрало на себе функції міліції. Щоби тип такого села став більше ясним, наведу конкретні приклади.

Село П'ятигірка, Бердичівського повіту, лежить у півтора кільометрах від залізниці, недалеко від стації Бровки.

У це село попали ми вже дещо пізнійше, коли під час нашої безнадійної боротьби під Бердичевом, про яку мова далі, Гордієнківці зробили наскік на залізницю Київ-Бердичів, щоби викликати паніку на задах російських частин, а головно, щоби не дати Муравйову підійти маршем до Бердичева.

До села П'ятигірки підійшли ми коло півночі. Було місячно і чорну масу села різко було видко на другому боці розлогого яру, в якому біля великого ставу білів цегляний будинок млина, праворуч від темної маси села відокремлювався високий сад і білий будинок панського двора.

На греблі через яр головну розвідку, при якій і я йшов, спинено окликом вартового, який по військовому, але українською мовою наказав спинитися, а брязкіт