Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

бадилина, кожне стебло, хай би і найтонші, стриміли догори, ніби залізні прути. Фукуси й ліани росли тільки сторчма. Водорості стояли непорушно, і коли я, проходячи, відгортав їх рукою вбік, вони тут же виструнчувалися знов. Тут владарювала прямовисність.

Незабаром я оббувся в цьому химерному світі, очі поволі призвичаїлися до сутінків, що оповивали все навколо. Ґрунт цього лісу був усипаний гострим камінням, і ми щоразу об нього зашпортувались. Підводна флора видалася мені розмаїтою, куди багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де рослинність представлена кількома лиш видами. Але спершу я мимохіть спантеличився; зоофітів прийняв за водорості, тварин — за рослин. Та й хто б тут не помилився? Адже в підводному світі фауна дуже подібна до флори!

Я зауважив, що всі рослини не ростуть із ґрунту, а тільки чіпляються його поверхні. Вони не мають коріння, тож не потребують від землі живлення; ці рослини однаково добре почуваються на камені, черепашнику, на піску чи ріні — аби тільки було за що вчепитися. Все ж необхідне для свого життя вони дістають із води, яка їх тримає й водночас годує. Майже всі ці водорості мають замість листя примхливої форми платівки, м'яко забарвлені рожевим, шарлатовим, зеленим, оливковим, рудавим та брунатним кольорами. Я бачив тут віялуваті падіни-павичі, яро-пурпурові цераміуми, ламінарії, які простягали догори свої молоді їстівні пагінці, ниткуваті нерецисти, що розгалужувались на висоті п'ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стовбури яких грубшають угорі, і силу інших безквітних глибоководних рослин. «Цікава аномалія, дивовижна властивість цього світу, — казав один розумний натураліст, — тут тваринне царство квітне, а рослинне — ні!»

Поміж розмаїтими деревистими рослинами, такими самими заввишки, як дерева помірної зони, кущилися справжні квітники, живоплоти із зоофітів, на яких розпукувалися посмуговані звивистими зморшками мендрини, жовтаві каріофілеї, пасма травистих зоантерій, — і на довершення ілюзій риби-мушки, ніби рій колібрі, стрибали з гілки на гілку, а жовті лепісаканти з гострою лускою й зубастими щелепами, дактилоптери та моноцентри вигулькували з-під наших ніг, неначе зграї бекасів.

Зразу пополудні капітан Немо подав знак зупинитися на спочинок. Я вельми зрадів. Ми розташувалися під склепінням аларій; їхні довгі стебла, схожі на паси, загострені на кінцях, стриміли догори, неначе стріли.

Я з насолодою віддався спочинкові. Шкода тільки, що ми не могли розмовляти. Я притулив шолома до Конселевої голови. Очі цього славного хлопця блищали задоволенням, і на знак великої втіхи він дуже кумедно закрутив головою у своїй мідяній бані.

Мене дуже дивувало, що по чотиригодинній прогулянці мені зовсім не хотілося їсти. Я не міг знайти тому пояснення. Але натомість мене змагав непереможний сон, як то буває зі всіма водолазами. Очі мої заплющилися, і я поринув у солодку дрімоту, що її досі переборював лише ходою. Капітан Немо та його здоровань матрос подали нам приклад, простягшися в цьому плинному кришталі.

Не знаю, чи довго я спав. Коли збудився, мені здалося, що сонце хилиться до обрію. Капітан Немо уже встав, а я саме потягувався, аж раптом одна несподівана проява змусила мене миттю схопитися на ноги.

За кілька кроків од нас здоровезний краб, чи не з метр заввишки, вирячивши свої косі очиська, цілився кинутись на мене. І хоча мій скафандр був досить міцний, щоб захистити мене від його укусів, я мимоволі здригнувся з жаху. Тут саме прокинулись Консель і матрос. Капітан Немо кивнув матросові на огидну істоту, і той прикладом враз убив потвору; я бачив, як корчилися в судомі її страхітливі лапи.

Тільки тепер мені спало на думку, що в темних безоднях водяться й інші, ще страшніші тварини і що скафандр не захистить мене од них. Я поклав собі стерегтися.

Я сподівався, що наш відпочинок знаменує кінець прогулянки і тепер ми вернемось до «Наутілуса»; але ні — капітан Немо повів нас далі підводними лісами.

Дно нижчало — ми спускалися глибше й глибше. Бралося на третю пополудні, коли ми дісталися вузького видолинка, затисненого поміж двох скель на глибині ста п'ятдесяти метрів. Ми вже спустилися на дев'яносто метрів нижче тієї невидимої межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних мандрівок людини.

Глибину, що на ній ми тепер перебували, я визначив у сто п'ятдесят метрів, хоч і не мав ніяких вимірювальних приладів. Проте я знав, що навіть крізь найпрозорішу морську воду сонячні промені глибше не проникають. І справді, темрява дедалі густішала. За десять кроків нічого не можна було розгледіти. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав сніп яскравого світла. Це капітан Немо засвітив електричного ліхтаря. Те саме зробив матрос, а за ним — і ми з Конселем. Чотири наші ліхтарі враз осяяли море на двадцять п'ять метрів довкруж.

Капітан Немо, простуючи попереду, вів нас у темні хащі підводного лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущі. Я помітив: на цій глибині рослинне життя зникало перше, ніж тваринне. Водорості тут не чіплялися за безплідний ґрунт, натомість сила дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків та риб ще роїлися довкола.

Я подумав, ідучи, що яскраве світло апаратів Румкорфа неодмінно приманить якихось мешканців цього похмурого підводного світу. Та якщо вони й підпливали до нас, то, певно, трималися на віддалі, недосяжній мисливцеві. Капітан Немо кілька разів спинявся, здіймав рушницю й цілився, та, передумавши, закидав рушницю на плече і йшов далі.

Нарешті десь біля четвертої години дня нашій чудесній прогулянці настав край. Зненацька перед нами звелася кам'яна стіна, величне нагромадження скель, хоч і подірявлених темними печерами, та практично неприступних.

Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

Здоровенний краб, вирячивши очиська, цілився кинутись на мене.

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши