Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

style="">П. Ну, гаразд, так тоді я кінець кінцем не бачу в цьому всьому ніякої таємниці.

В. Не бачите? А я бачу. В кожному разі я не розумію, як могли наші бути такими йолопами, щоб взяти й поховати не ту дитину. Але – цс-с! – про це й не заїкайтеся, де вас може почути хтось з родини. Бог свідок, їм і без того серце з горя крається.

П. Гаразд, мені, мабуть, поки що матеріалу вистачить, і я дуже вдячний вам за ваші турботи. А ваша розповідь про похорон Ерена Берра мене вельми зацікавила. Чи не могли б ви сказати, яка саме обставина змусила вас вважати Берра видатною людиною?

В. О! Чистісінька дурниця! На це не звернув би уваги й один з півсотні. Коли скінчилася відправа, і процесія готова була рушати на кладовище, і його тіло гарненько вклали на катафалку, він сказав, що хотів би востаннє оглянути околицю, і тут він встав і поїхав поруч із кучером.

Тут мій гість шанобливо попрощався. Його товариство було приємне, і мені шкода було бачити, що він вже йде.

 

1875

 

ПРАВДИВА ІСТОРІЯ

 

(переказана слово в слово так, як я її почув)

 

 

Це було влітку. Вечоріло. Ми сиділи на ганку фермерського будинку, що стояв на пагорбі, а тітка Речел шанобливо примостилася нижче від нас, на східцях, як і личило служниці, та ще й чорній. Вона була висока й огрядна, і, хоч переступила вже на сьомий десяток, очі в неї не поблякли, а сили не зменшилося. Вона мала веселу й щиру вдачу, їй сміятися було так само легко, як пташці співати. Тепер вона була під обстрілом, як завжди, коли ми кінчали роботу. Тобто ми її нещадно піддрочували, а їй те ніби й подобалося. Раз у раз вона вибухала сміхом, тоді обхоплювала голову руками і аж стогнала з надмірної втіхи, не маючи вже снаги реготати далі. Однієї такої хвилини я глянув на неї і раптом запитав:

– Тітко Речел, як ви зуміли прожити шістдесят років і не спізнати ніякого лиха?

Вона перестала стогнати, і на мить запала тиша. Тоді вона озирнулась на мене через плече й мовила так, наче ніколи й не сміялася:

– Містоу К., ви не жартуєте?

Її тон мене вразив і охолодив мій веселий настрій. Я сказав, затинаючись:

– Я думав... Ну, мені здавалося, що у вас не могло бути ніякого лиха. Я ніколи не чув, щоб ви зітхали, не бачив у ваших очах суму. Вони завжди сміються!

Вона ласкаво обернулась до мене. З обличчя її ніби хто стер веселий вираз.

– Чи мала я в житті якесь лихо, містоу К.? Важко сказати, але послухайте. Я виросла серед рабів; я знаю, що таке рабство, бо сама була рабиня. Отож, бачите, мій старий, себто мій чоловік, любив мене і жалів, так само, як ви жалієте свою дружину. І в нас були діти, аж семеро, і ми любили їх так само, як ви любите своїх дітей. Вони були чорні, проте господь не годен зробити дитину такою чорною, щоб мати не любила її і віддала комусь, хоч і за всі скарби світу.

Отож, бачите, я виросла у Вірджінії, але мати моя виросла в Меріленді. А як же вона вміла гніватись, боже милий! Тоді краще було не потрапляти їй на очі. І як розходиться, бувало, то завжди має на язиці одну примовку. Випростається, візьме руки в боки і скаже: «Що я, в хліві народилась, аби всяке сміття з мене сміялося? Я курча від Старої Сивої Квочки, ось хто я!» Так вони себе величають, ті, хто народився в Меріленді, і дуже цим пишаються. Це були її улюблені слова. Вони мені завжди в тямку, бо мати часто їх казала і сказала того дня, коли мій малий Генрі дуже обдер собі руку і мало не проломив голови над чолом, а негри не вельми квапились помагати йому. І коли ще й її чимось зачепили, вона взяла руки в боки та й каже: «Затямте собі, негри: я не в хліві народилась, аби всяке сміття з мене сміялося. Я курча від Старої Сивої Квочки, ось хто я!»,– тоді забрала дитину до хати й сама її перев’язала. Отож і я так кажу, коли розсерджуся.

Ну от, якось моя стара місіс бере та й заявляє, що вона зубожіла і спродає всіх своїх негрів. Отак я почула, що нас продаватимуть на аукціоні в Річмонді. Ох господи милосердний! Я знала, що це означає.

Розпалюючись, тітка Речел помалу підводилась і тепер випросталася перед нами чорною тінню проти зоряного неба.

– Нас закували в кайдани і виставили на помості, такому високому, як оцей ганок, двадцять футів заввишки. А навколо з’юрмилися люди, повно-повнісінько. Вони підступали до нас, оглядали, мацали за руки, примушували нас уставати й ходити. Тоді казали: «Цей надто старий», або: «Цей кривий», або: «Цей нічого не вартий». І продали мого старого, і забрали його, і почали продавати моїх дітей, і забирати їх, а я в плач, а білий чоловік крикнув: «Стули свої капиці!» – і кулаком зацідив мені в зуби. А як усіх розкупили і лишився тільки маленький Генрі, я міцно притулила його до грудей, підвелася й кажу: «Ви його в мене не віднімете, кажу, я вб’ю кожного хто до нього торкнеться». А маленький Генрі шепоче мені: «Я втечу, буду працювати і викуплю вас». О любе дитятко, він завжди був добрий! Але ті нелюди забрали його, забрали, а я рвала на них убрання, била їх, товкла кайданами, а вони били мене, та я вже того не відчувала.

Отак пішов мій старий і мої діти, всі семеро, і шістьох із них я донині не бачила, а відтоді на Великдень минуло двадцять два роки. Мене купив один чоловік із Ньюберна і повіз туди. Ну от, помалу минув рік за роком, і почалася війна. Мій господар був полковник південної армії, а я була в його родині за куховарку. І як республіканське військо зайняло містечко, мої господарі втекли, лишивши мене і решту негрів самих у великому домі. Тоді там розташувалися високі офіцери республіканської армії та й питають мене, чи не погоджуся я їм куховарити. «Господь з вами,– кажу,– а