Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

очима, потім, не знімаючи пов’язок, їх ввели в підземелля, де сидів той, хто вершив суворе правосуддя. Коли їм зняли пов’язки, вони побачили, що опинились у просторій високій печері, освітленій багатьма смолоскипами, а просто перед ними на кам’яному троні сидів сліпий сивий чоловік у сутані з мішковини. Біля його ніг, спираючись плечима йому на коліна, вмостилася вродлива метиска.

Сліпий озвався, і голос його забринів наче срібний дзвоник, а в словах прозвучала велика життєва мудрість, здобута важким досвідом.

- Ви зверталися до суворого правосуддя. Кажіть! Хто шукає правди й справедливості?

Всі несамохіть відступили, навіть начальник поліції не наважився перечити законам Кордільєр.

- Між вами є жінка,- вів далі Сліпий Розбійник,- нехай вона говорить перша. Всі смертні - і чоловіки, й жінки - мають якусь провину, або їх принаймні у чомусь звинувачують.

Генрі й Френк не хотіли пускати Леонсію, але вона, усміхнувшись до них обох, ступила наперед і сказала ясним, дзвінким голосом:

- Я допомагала своєму нареченому врятуватися від кари на горло за вбивство, якого він не вчинив.

- Я вислухав тебе,- промовив Сліпий Розбійник.- Підійди ближче!

Двоє чоловіків у сутанах підвели Леонсію ближче й звеліли стати навколішки, а обидва закохані Моргани тривожно стежили за кожним її рухом. Метиска поклала руку старого на голову Леонсії. З хвилину тривала врочиста мовчанка, а пальці сліпця лежали на скронях Леонсії й слухали пульс. Далі він зняв свою руку й відхилився назад, щоб виректи постанову.

- Встаньте, сеньйорито,- мовив він,- у вашому серці немає зла. Ви вільні. Хто ще шукав правосуддя?

Френк зразу вийшов наперед.

- Я також помагав безневинній людині уникнути смерті. У нас із ним однакове прізвище, і ми навіть далекі родичі.

Френк також став навколішки й відчув, як пальці старого злегка доторкнулись до його скронь і лоба, а потім, узявши його за руку, помацали живчика.

- Мені не все ясно,- сказав сліпий,- на душі в тебе неспокійно. Щось хвилює й бентежить тебе.

Раптом пеон ступив уперед і взяв без дозволу слово, що здалося блюзнірством усім людям у сутанах.

- О Справедливий, відпусти його! - запально промовив пеон.- Я двічі продав і зрадив його сьогодні, а він двічі захистив мене від моїх ворогів і врятував.

І пеон, що вже стільки падав сьогодні навколішки, впав ще раз, тільки тепер біля ніг самої справедливості. Тремтячи від забобонного страху, він теж відчув на тілі чутливі, але впевнені пальці найнезвичайнішого з усіх суддів, перед яким будь-коли схиляли коліна. Вони обмацали всі синці й рани на тілі в пеона, навіть на спині й на плечах.

- Звільніть і цього чоловіка,- оголосив справедливий суддя.- А все ж йому щось муляє серце й непокоїть його. Чи немає тут такого, хто знає, в чому справа, й може пояснити?

І Френк відразу зрозумів: сліпий угадав неспокій, що ятрить йому душу. Це безмежна любов до Леонсії в його серці загрожувала похитнути вірність, якої він мусив додержувати Генрі Морганові. Так само швидко зрозуміла це й Леонсія, і, коли б сліпий міг постерегти, як вони мимоволі переглянулись, та побачити, як вони зніяковіли після цього й відвернули одне від одного очі, він непомильно встановив би, що непокоїть Френка. Помітила це все лише метиска й серцем відчула, що йдеться тут про кохання. Генрі також мимохіть насупив брови.

- Тут, безперечно, вплутано серце,- знову почав Справедливий.- Це вічна туга за жінкою у серці в чоловіка. А проте його звільнено. Двічі протягом одного дня він допоміг людині, що двічі його зрадила. Смуток не завадив йому також стати в пригоді нещасному, безпідставно засудженому до страти. Тепер ще той останній чоловік, і ось це збите створіння, що стоїть біля мене. Він сьогодні двічі занепав духом через себелюбство, але допіру мав досить мужності й самозречено вийшов боронити свого ближнього.

Справедливий нахилився і почав водити пальцями по обличчі й лобі пеона.

- Ти боїшся смерті? - несподівано спитав він.

- Я страшенно боюся вмерти, праведний отче,- відповів пеон.

- Тоді скажи, що ти збрехав про цю людину, скажи, що твоє свідчення, ніби він двічі врятував тебе від смерті, було неправдиве, і ти житимеш.

Пеон знітився й зблід.

- Добре поміркуй,- урочисто застеріг його сліпий,- померти неприємно. Бути нерухомим, як брила землі або скеля,- неприємно. Скажи, що ти збрехав, і ти житимеш.

Але пеон, хоч його голос тремтів з невимовного жаху, показав, що він справді мужня людина.

- Протягом цього дня я двічі зрадив його, праведний отче. Та мене звуть не Петро. І втретє я його не зраджу. Я страшенно боюсь, але не можу зрадити його тричі.

Сліпий суддя відхилився назад, його обличчя змінилося й засяяло.

- Добре сказано,- промовив він,- ти повівся як справжня людина. І я можу оголосити свій присуд. Відтепер і довіку ти повинен думати як справжня людина, діяти як людина і бути взагалі людиною. Краще бодай недовго прожити людиною, ніж животіти довгий час як тварина. Мертвий лев завжди ліпший від живого пса. Еклезіаст помилявся. Ти вільний, відроджений сину, ти вільний.

Та коли пеон на знак метиски хотів був устати, сліпий суддя зупинив його:

- Що спричинилось до твого нещастя, людино, яка лише сьогодні народилася?

- Моє серце, праведний отче, заслабло й зажадало одної жінки мішаної крові, що жила в долині. Сам я мешканець гір. Задля неї я заборгував у плантатора на двісті песо. А вона втекла з грошима й з іншим чоловіком. Я залишився рабом плантатора. Він був людина непогана, але насамперед - плантатор. Я виснажував себе працею, мене бито, я терпів це все цілих п’ять років, і мій борг тепер досяг двохсот п’ятдесяти песо, і в мене сьогодні нема нічого, крім цього лахміття та кволого здоров’я через поганий харч.

- А вона була дуже вродлива, та жінка з долини? - лагідно спитав сліпий суддя.

- Я кохав її, наче божевільний, праведний отче. Тепер я не думаю, що вона була дуже вродлива. А тоді для мене кращої за неї не було. Та пристрасть спалила мені серце й мозок. Через неї я став рабом, а вона втекла одної ночі, і з того часу я ніколи її не бачив.