Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить йому перед очі вихлюпнув цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і - хай йому чорт! - він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає заслуги. А от святі серед бруду - це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі, проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвищі духовні злети...

Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:

- Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam». 17

Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?» - і він і сказав би, якби його знову не полонили видіння. Він дивився на неї і бачив її, самицю роду людського, як із первісного ферменту, повзучи й видираючись щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя, вона видобулася врешті на найвищий щабель і стала собою, цією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество,- в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос і бруд, і незчисленні помилки та відхилення безкінечного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Оце було про що писати, аби лише на слова спромогтися. Святі на небесах - вони святі, і нічого їм не зарадиш. А він - людина.

- Ви маєте силу,- почув він її голос,- але ця сила якась неприборкана.

- Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці,- пожартував він і був нагороджений усмішкою.

- Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.

- Я, мабуть, забагато на себе беру,- пробурмотів він.

Посмішкою вона признала йому рацію і наготувалася слухати далі.

- Не знаю, що ви про це скажете,- мовив Мартін, наче виправдуючись.- Це смішна історія. Боюся, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока і слушна, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.

Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті таки взяло її»,- подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, наче заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої,- жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, а то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари жалких комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного осягнення.

Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання, і саме цим, як здавалося йому, розворушив її. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих. Її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, що переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки ту силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена почутим від нього, насправді ж її захопило щось зовсім інше - страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці - а що таке, власне, шлюб? - і, усвідомлюючи нав’язливість і запал цієї думки, аж злякалась. Це було нескромно. І так не в’язалося з дівочою соромливістю. Її ще не томила розквітла жіночність, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи цнотливих натяків цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і рицарів. Досі вона спала, а ось тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем.

Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву, і був вражений, коли вона сказала тільки:

- Це красиво...

- Дуже красиво,- з притиском повторила вона, помовчавши.

Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і не здатний про них розповісти.

- А що ви скажете про...- він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово,- про лейтмотив?

- Він якийсь неясний,- відповіла вона.- Це єдине, що я можу закинути. Я намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте основну дію.

- Але цей прихований мотив - головне,- поспішив пояснити він.- Центральна ідея - космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху,- тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Але згодом я цього навчуся.

Рут не слухала його. Хоч була вона бакалавр мистецтв, проте він сягнув поза межі її знань. Цього вона не розуміла і пояснювала своє нерозумільство його невмінням висловлюватися.

- Ви занадто багатослівні,- повторила вона.- Проте деякі місця дуже гарні.

Він чув її голос наче здалека, бо міркував цей час, чи варто