Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

недоліки в діях поліції. Роботи було вище вух! Кілька разів ми самі знаходили розв’язок або пропонували альтернативні теорії.

— Ти припускала, що він може бути за кордоном? — запитала Ліне.

— В Іспанії, — кивнула Генрієтте. — Двоє не пов’язаних між собою людей наче бачили його в Марбеллі.

— Це може свідчити лише про спланований виїзд за кордон. Він від чогось утікав…

— Покидав, у кожному разі, кляте життя, — вважала Генрієтте. — Його цькували, він був на брудній, мало оплачуваній роботі. Ні друзів, ні коханої, ні майбутнього…

Генрієтте ще відпила лате.

— Я спілкувалася з кількома його однокласниками. Родинні зв’язки теж не були бозна-якими міцними. Батько мав важку руку, мама страждала на психічні розлади.

— Гадаєш, він накивав п’ятами?

— Поліція не перевіряла списки пасажирів літаків чи поромів, — сказала Генрієтте. — Тоді саме відкрили Ересюннбруен, міст з Данії до Швеції. До Марбелли можна дістатися за 36 годин, ніхто тебе й не зупинить по дорозі. Хоч ми й живемо в комп’ютеризованому світі, нашпигованому електронікою і камерами відеоспостереження, усе ще існує можливість зникнути й почати життя заново. Треба лишень цього забажати.

— Однаково не все так просто, — засумнівалася Ліне. — Потрібні ж гроші!

— Твоя правда, — кивнула Генрієтте. — Більшість таких бідак, як він, купують квиток лото, сподіваючись на ліпші часи, та, можливо, йому несподівано до рук потрапили великі гроші, і він, не гаючи часу, чкурнув з країни. Можливо, тому його зникнення було таким раптовим?

Ліне зайорзала на стільці. Генрієтте Коппанг висловила гіпотезу, яка могла б бути дуже близькою до правди, але мала одну слабину: Симон Мейєр не мав грошей.

— І як такі гроші потрапили б йому до рук? — запитала вона, замість приводити свої контраргументи.

— Може, знайшов сховок грошей або наркотиків, — припустила Генрієтте, не завважуючи, що її припущенню бракує істотного елементу. — Я ж їздила на південь, — додала вона.

— В Іспанію?

— Мій співмешканець має житло у Малазі, у нас там є друзі, — пояснила Генрієтте. — Не забувай про два свідчення людей, які нібито бачили Симона там. Зголошувалися також і свідки, які бачили його в Осло. Хтось наче бачив його на залізничному вокзалі в Копенгагені, а хтось — у Марбеллі. Причому двоє різних людей. З огляду на те, що в Європі понад десять тисяч міст, такі свідчення у статистичному сенсі дуже цікаві, але не для поліції.

— Щось знайшла в Іспанії?

— Розмовляла з тими, хто стверджував, що бачив Симона, ба вони були того певні, але нічого не знайшла. Він міг податися далі, змінити зовнішність чи щось таке.

Ліне не мала великої довіри до іспанської гіпотези, але залюбки скористалась би одним із припущень.

— Скажімо, він знайшов наркогроші чи вліз у якусь кримінальну ситуацію. Хтось його на цьому застукав, відібрав гроші, а його самого позбувся?

Генрієтте Коппанґ задумалася.

— Кримінальна ситуація? — повторила вона. — Що ти маєш на увазі?

Ліне не хотіла розповідати про пограбування, принаймні ще не зараз.

— Ну, шантаж, здирництво, — сказала вона й миттю уявила собі, що могло відбуватися біля занедбаної насосної станції.

— Когось підозрюєш? — пожвавилася Генрієтте.

У припущеннях Ліне йшлося про Леннарта Клаусена, але це ім’я було ще надто рано називати.

— Працюю над цим, — промовила вона коротко.

Очі Генрієтте спалахнули.

— Маєш ниточку, я бачу! Щось нове у справі змусило тебе так думати!

Кров шугонула Ліне в голову, вона не зуміла приховати, що Генрієтте має рацію.

— Ще не певна… Може, у тому нічого й нема.

— А що ти намацала? — допитувалася Генрієтте. — Може, і мені можна долучитись до роботи?

Ліне відхилилась на стільці. Їй подобалася ця жінка навпроти.

— Можливо, — відповіла вона. — Кажеш, ти працюєш на «Інсайдера»?

— Думаєш, це для них матеріал?

Ліне ще про таке не думала, але це могла б бути чудова можливість, якій аж ніяк не зрадів би Сандерсен з «ВҐ».

— Ти казала про корисні їм контакти.

— Так, іще з часів роботи в «Ґоліафі», — кивнула Генрієтте. — Я висвітлювала для них усі резонансні справи, підготувала серію портретних інтерв’ю з відомими представниками кримінального світу, які дали дещо детальнішу картину, ніж мала поліція. Найважливіше, що я нажила в «Ґоліафі», — це контакти.

Ліне вагалася, чи можна їй викласти на стіл одну карту. Те, що пограбування сталося у день зникнення Симона Мейєра, не було таємницею, просто лише ніким досі не поміченим взаємозв’язком. Ризику вибовкати зайве теж не було, навіть попри те, що йшлося про завдання, дане її батькові генпрокурором.

— Ти щось писала про пограбування валюти в аеропорту Осло 2003 року? — запитала вона.

Генрієтте роззявила рота й довго не могла його стулити, а потім вибухнула сміхом.

— От дідько! — вигукнула вона й миттю стишила голос. — Гадаєш, це якось пов’язано?

— Знаю лише одне: пограбування відбулося того ж дня, коли зник Симон Мейєр.

— Неймовірно!

— Маєш якихось інформаторів, хто міг би щось про це знати?

Ліне вже розкаювалася, що поділилася інформацією, не порадившись спершу з батьком, але заспокоїла себе тим, що у такий спосіб зможе просунутися у розслідуванні.

— Цей гейм мені під силу, — запевнила Генрієтте. — Маєш імена? Інфу, хто скоїв пограбування?

Ліне заперечно похитала головою. Цим ділитися не бажала.

— Знаю лише, що нікого не затримали, а грошей не знайшли.

— З цього може вийти справжня сенсація! — вигукнула Генрієтте.

Ліне була з нею згодна.

— Але тримай це поки що при собі, — попросила вона.

36

У кухні стало надто тісно, вона вже більше не годилася на роль командного центру розслідування. Усе навколо завалене паперами. З допомогою Мортенсена Вістінґ переніс «офіс» до підвалу, де попід стіною стояли коробки з грошима. Сторонньому оку здавалось би, що він пакує своє майно для переїзду, але поступово ставало помітно, що тут ведеться слідча робота.

Посеред кімнати поставили стіл і садові стільці — для проведення нарад. Одну стіну використали як дошку. На полицю виставили всі теки зі справою пограбування. В одному кутку Аудюн Тюле облаштував собі робочий куток, під’єднав ноутбук до поліційних систем допуску. Мортенсен сидів до нього спиною, заглиблений у якісь свої аналітичні розробки.

Задзвонив мобільний телефон. Телефонував уже відомий Вістінґові з попереднього розслідування Адріан Стіллер.

Вістінґ вагався, чи брати слухавку. Стіллер мав намір підняти справу про зникнення Симона Мейєра, але, як і більшість колег у службі безпеки, він завжди полював на інформацію, проте ніколи не бажав нею ділитися.

— Не візьмеш? — здивувався Мортенсен.

— Та візьму… — відповів Вістінґ і ковзнув пальцем по екрану.

Стіллер відразу перейшов до справи.

— Як пов’язані Симон Мейєр і Бернгард Клаусен?

Вістінґ переклав мобільний до другого вуха. Він міг сказати, що нічого