Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

розум. Ти щомиті борешся зі своїм богом. Щосекунди, коли нічого не палиш навколо себе, ти помираєш. Але я можу тобі допомогти, — голос Дадзі був такий лагідний, ніжний, м’який і заспокійливий, що Жинь страшенно хотілося їй повірити. — Я можу повернути тобі розум.

— Я контролюю свій розум, — сипло озвалася Жинь.

— Брешеш. Хто б тебе цього навчив? Алтань? Він заледве сам зберігав здоровий глузд. Чи ти вважаєш, я не знаю, як воно? Коли ми вперше прикликали богів, мені хотілося померти. Усім нам. Ми думали, що божеволіємо. Хотіли кинутися з гори Тяньшань, щоб покласти цьому край.

Жинь не стрималася й запитала:

— І що ж ви зробили?

Дадзі торкнулася крижаним пальцем до губ Жинь.

— Спершу відданість. Потім відповіді.

Імператриця клацнула пальцями.

Раптом Жинь знову змогла рухатися й вільно дихати. Вона обняла себе тремтливими руками.

— У тебе вже нікого немає, — сказала Дадзі. — Ти остання спірлійка. Алтань помер. Вейсжа й гадки не має, як ти страждаєш. Лише я знаю, як тобі допомогти.

Жинь вагалася, розмірковуючи.

Вона знала, що ніколи не зможе довіряти Дадзі.

Та все ж.

Краще служити під керівництвом тирана, об’єднати Імперію у справжню диктатуру, якою вона завжди й була? Чи, може, скинути Імператрицю й поставити на демократію?

Ні, тут уже йшлося про політику, а політика Жинь не ці­кавила.

Її цікавило тільки власне виживання. Алтань вірив Імператриці. Алтань мертвий. Вона не повторить його помилку.

Жинь зробила випад лівою ногою. Граблі з силою впеча­талися в її руку — трава створила менший опір, ніж вона очікувала — і Жинь рвонулася вперед, розкручуючи граблі перед собою.

Але атакувати Дадзі було ніби атакувати повітря. Імператриця без зусиль вивернулася, переміщуючись по двору так швидко, що Жинь заледве могла відстежити її рухи.

— Гадаєш, це мудро? — У Дадзі навіть дихання не збилося. — Ти дівчинка, озброєна палицею.

«Ти дівчинка, озброєна вогнем», — озвався Фенікс.

Нарешті.

Жинь зупинила граблі, щоб мати змогу зосередитися на витягуванні полум’я з глибин себе, збираючи кільце жару в долонях, і тієї ж миті щось срібне майнуло поруч із її обличчям і відскочило від цегляної стіни.

Голки. Дадзі метала їх цілими жменями за раз, витягуючи з рукавів, здавалося, в необмежених кількостях. Вогонь розсіявся. Жинь відчайдушно розмахувала граблями перед собою, відбиваючи голки в повітрі так само швидко, як вони прилітали.

— Ти повільна. Незграбна. — Тепер Дадзі атакувала, змушуючи Жинь квапливо відступати. — Б’єшся так, мовби ніколи не бачила бою.

Жинь силкувалася втримати в руках важкі граблі. Вона не могла зосередитися як слід, щоб прикликати вогонь, бо всю її увагу займало відбивання голок. Паніка затуманила її. У такому темпі вона виснажить себе обороною.

— Це хоч колись тебе непокоїло? — прошепотіла Дадзі. — Те, що ти лише бліда імітація Алтаня.

Жинь ударилася спиною об цегляну стіну. Тепер їй нікуди тікати.

— Поглянь на мене, — голос Дадзі відбивався в повітрі, відлунюючи знову й знову в свідомості Жинь.

Жинь міцно заплющила очі. Треба зараз же прикликати вогонь, бо іншого шансу в неї не буде, але розум полишав її. Світ уже не був абсолютно чорним, він змінювався. Усе раптом стало занадто яскравим, усе було неправильних кольорів, неправильної форми. Жинь не могла відрізнити траву від неба, власні руки від власних ніг…

Голос Дадзі звучав немовби звідусіль:

— Поглянь мені в очі.

Жинь не пам’ятала, як розплющила очі. Не пам’ятала, чи мала бодай шанс на опір. А знала лишень, що однієї миті її очі були заплющені, а вже наступної вона вдивлялася у дві жовті сфери. Спершу вони були повністю золотаві, але потім з’явилися чорні цятки, які все більшали й більшали, аж доки не затьмарили Жинь увесь кругозір.

Світ почорнів. Жинь замерзла. На віддалі вона чула стогони й крики, гортанні звуки, які майже скидалися на слова, але жодного їй так і не вдалося розібрати.

Це була площина духів. Тут вона зустрілася з богинею Дадзі.

Але вона була не одна.

«Допоможи, — подумала Жинь. — Допоможи мені, будь ласка».

І бог відповів. Площину духів накрила хвиля яскравого теплого жару. Полум’я оточило Жинь, немовби захисні крила.

— Нюйво, стара ти курво, — промовив Фенікс.

Над долиною пролунав жіночий голос, значно глибший, ніж у Дадзі:

— А ти, як завжди, грубий.

Що це за істота? Жинь напружилася, щоб роздивитися подобу богині, але полум’я Фенікса освітлювало лише невеликий закуток психодуховного простору.

— Ти ніколи не міг кидати мені виклик, — сказала Нюйва. — Я існувала ще тоді, коли всесвіт вирвався з темряви. Я зібрала докупи небеса, коли вони розірвалися. Я дала життя людям.

Щось заворушилося в темряві.

Фенікс пронизливо скрикнув, коли зміїна голова рвонулася вперед і впилася іклами йому в плече. Фенікс повернув голову, полум’я вцілило в порожнечу. Жинь відчувала біль свого бога так само чітко, наче змія вкусила її саму, немовби між плечима їй всадили два розпечених леза.

— Про що ти мрієш? — почувся голос Дадзі, захоплюючи розум Жинь кожним словом. — Це воно?

Світ знову змінився.

Яскраві кольори. Жинь бігла островом у сукні, якої ніколи не носила, у намисті з півмісяцем, яке бачила лише в снах, до селища, яке існувало лише як місце праху й кісток. Вона бігла пісками Спіру, немовби п’ятдесят років тому, коли там ще буяло життя і було повно людей зі смаглявою шкірою, як у неї. Люди, забачивши її, підводилися, махали їй і всміхалися.

— Ти можеш це отримати, — сказала Дадзі. — Ти можеш отримати все, чого забажаєш.

Жинь повірила, що Дадзі буде такою доброю й дозволить їй лишатися в цій ілюзії аж до смерті.

— Чи, може, ти хочеш оцього?

Спір зник. Світ знову почорнів. Жинь не бачила нічого, крім примарної постаті. Але вона впізнала силует, високу струнку статуру. Вона ніколи не змогла б його забути. Спогади про нього врізалися в пам’ять — як він ішов хвилерізом, коли вона бачила його востаннє. Вона бачила смерть Алтаня у зворотному напрямку. Час розплутувався. Вона могла все повернути, могла повернути його.

Це не міг бути просто сон. Алтань був надто матеріальним. Жинь відчувала, як простір навколо неї заповнює його смертне тіло, а коли торкнулася Алтаневого обличчя, воно виявилося щільним, теплим, наповненим кров’ю і живим…

— Просто розслабся, — прошепотів він. — Припини опи­ратися.

— Але ж болить…

— Болить, лише коли борешся.

Він поцілував її — і це було схоже на удар. Не цього вона хотіла, це неправильно, все неправильно, він тримав її за руки надто міцно і притискав її до грудей так, немовби хотів розчавити. Він був на смак наче кров.

— Це не він.

Голос Чаґханя. Уже за мить Жинь відчула його у своєму розумі: холодну, різку присутність сліпучо-білого, гостру кригу, що пронизувала духовну площину. Ніколи, побачивши його, Жинь не відчувала такого полегшення.

— Це ілюзія, — голос Чаґханя прочистив її розум, немов холодний душ. — Опануй себе.

Ілюзія розвіялась. Алтань розтанув у ніщо. А потім лишилися тільки вони троє — душі, прив’язані до богів, завислі в первинній темряві.

— Що це? — голос Нюйви змішався з голосом Дадзі. — Наймад? — долиною прокотився сміх. — Твоєму народові мало б стати мізків не йти проти мене. Невже Сожцань Сіжа тебе нічого