Читати книгу - "Сердечна терапія"

жінка поставила тарілки на стіл і обійняла матір.

— Все буде добре, мамо. Не хвилюйся. Все буде добре...

Що ближче Яна підходила до залізничного вокзалу, то менше у неї залишалося сил. Біль десь у районі шлунка, який почав турбувати її ще вдома, наростав та розливався животом. Вдома вона ковтнула ношпу, кинула пігулки в сумочку і вирішила викликати таксі — їхати з сумкою на маршрутці, а потім на метро їй розхотілося.

Скажений вечір тридцять першого грудня! Всі носяться містом, пересуваючись із дому в гості чи в ресторан, до клубу чи Бог знає куди, щоб об’єднатися з кимось задля спільної, більш чи менш веселої, зустрічі Нового року. А їй — на вокзал. Але зате завтра у них болітиме голова, а вона буде в Карпатах! Цілий тиждень у Карпатах!

Аж третій оператор таксі підтвердив виклик і звелів виходити з дому через десять хвилин. Намагаючись не робити різких рухів, Яна пройшлася квартирою, полила квіти, вимкнула світло, повісила маленьку сумочку на плече, дорожню взяла в руку і вийшла зі свого помешкання. У таксі біль майже вгамувався, і Яна з полегшенням зітхнула. Але коли вона вийшла з машини, то аж застогнала, і лоб її вкрився краплинами поту.

«Що ж це за морока?! — сердилася сама на себе Яна. — Чого воно не попускає? Може, й не їхати, якщо вже так?»

Але вона так давно мріяла про цю поїздку! І надумала вбити двох зайців одним пострілом: і в гори з’їздити, і позбутися проблеми зі святкуванням Нового року, тобто сидіння вдома на самоті. А тут таке...

Яна повільно рухалася через просторе приміщення вокзалу до першої колії. На щастя, не потрібно було підійматися ескалатором нагору, а потім спускатися сходами до якоїсь із дальніх колій! Сумка здавалася їй дедалі важчою, і кожен крок вартував зусиль. Вокзальне радіо оголосило прибуття її потягу, Яна з останніх сил вийшла на перон, поставила сумку долі, сіла на неї, охопила обома руками живіт і скрутилася в позі ембріона. Сил підійматися до вагону не було. Та й чи варто було тепер ризикувати — все ж таки попереду довга нічна дорога...

— Дівчино? Дівчино! Ви їдете? Потяг скоро рушає! — звернувся до неї немолодий провідник. — Новорічний рейс! Не відставайте! Гей, дівчино?! Вам погано?

Яна підвела на нього очі, повновиде обличчя розплилося, світлі вікна вагону за спиною провідника теж ніби розмазалися, перон хитнувся, і її накрила темрява.

30

Три келихи перетнулися і дзенькнули над святковим столом. Очі рідних людей теж зустрілися. І якщо й Антоніна, й Ігор дивилися на сина приязно і з любов’ю, то один одного вони взагалі намагалися не бачити. І син це помітив. Він уже роки три жив окремо в купленій у не надто престижному районі, але неподалік від метро квартирі, та досі прекрасно пам’ятав «домашні нюанси». Ще на порозі він відчув, що свято тут буде умовне.

Він виріс у повній респектабельній родині та загалом не мав клопотів і нестатків. Батьки старалися для нього — умови, розвиток, поїздки, освіта... Та й він не розчарував їхніх сподівань. Хоча попервах батько сподівався, що, може, син піде в науку, адже учився він стабільно добре. Мама не нав’язувала йому ніяких перспектив на свій розсуд, та й сам Вадим визначився досить рано, ще після того, як у Франції, катаючись на лижах, зламав ногу і втрапив до клініки. Після київської інфекційної лікарні, куди його ще дошкільням запроторили з жовтухою, французька видалася хлопцеві космічно-досконалою, а лікарі — просто супер-людьми. І от саме таким героєм-рятівником нещасних хворих уявляв себе з того часу хлопчик Вадим Соломатін, і ніхто й ніщо вже його з цього напрямку зрушити не могло. Він ішов до своєї мети, як, напевне, до неї зараз ішла маленька балерина Стася.

Вадим усміхнувся, раптом згадавши її та, звісно, її маму. Вони ще встигли побачитися: Шурочка хотіла перед від’їздом віддати ключі, а він, хоч і не мав у них потреби, радий був іще раз зустрітися, хай і мимохідь. Заразом підвіз «дівчат» на автостанцію і вручив до новорічного столу торт «Київський» та повний пакет різних фруктів.

Шурочка дійсно була інакшою. Не такою, як Анжела. Засинаючи вдома того дня після незапланованої операції, Вадим відчув на подушці ледь вловимий запах жінки, яка спала в його ліжку і з якою він нічого не мав. Це був не Анжелин запах. І характер у Шурочки інакший. Не гоноровий і не істеричний. Хоча, судячи з того, що цій жінці довелося пережити, характер у неї таки є, і є воля до перемоги.

Все це пролинуло в голові Вадима легкою хвилею, коли випили вони шампанського за Новий рік. Батьки все ще дотримувалися дипломатичного етикету, але підняті материні брови та міцно стиснуті губи не віщували добра. Третій бокал міг відпустити її гальма і стати фатальним.

«Як же вони схожі з Анжелою! — несподівано усвідомив Вадим. — Ого!.. Недарма мені завжди було шкода батька: наче нічого поганого і не робив, а вічно йому виписували догану!» Вадим після свого відкриття ще уважніше придивлявся до батьків, уминаючи домашні наїдки та коротко відповідаючи на запитання.

— Ти геть уже запрацювався, Вадику, — докоряла мати, — я розумію, робота у тебе непроста, але ж так і життя мине. Час би родину створювати, дітей заводити...

— Ну, ма... Знову ти, — Вадим глянув на матір і перевів погляд на батька, щоб той якось його виручав, бо чимдалі частіше заводила Антоніна розмови про те, що час синові пристати «в хороші руки», ніби він взагалі якийсь нічийний цуцик.

— Що «ма»?! Ти хіба не розумієш, що одного дня прийдеш з роботи, глянеш у дзеркало, а там — старий дід! Ні родини, ні дітей, а життя позаду?!

— Тоню, ну ти вже надто згущуєш фарби, — відгукнувся батько, — сьогодні в тридцять років чоловік іще не «старий холостяк», як колись було. Вони живуть за іншою моделлю, як в Америці: спочатку себе роблять, потім родину. Вадик, може, у чомусь і правий, хоча...

— Нічого тут пропагувати! Ми одружилися, коли тобі було двадцять чотири, і бачиш — виростила тобі сина, встиг ним натішитися, може, ще й онуків побачимо. І, до речі, ти за хорошою дружиною мав змогу не відволікатися від своєї науки, кар’єри і теде. Тільки тепер ніхто не цінує, все наче само собою сталося, —