Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Розділ 17.

Ковтаю і насторожено дивлюся на Бакера. Для чого він прийшов? Що йому потрібно?

- Коли я побачу батька? - Ігнорую слова цього психа. Запитую те, що насправді мене цікавить.

- Через кілька годин. Але я б на твоєму місці не будував ілюзій, - впивається в мене своїм поглядом, а я лише сильніше притискаю рушник до тіла.

- Батько мене забере. Не кине напризволяще з таким психом, як ти, - випалюю у відповідь.

- Отже, без ілюзій не обійдеться, - встає з ліжка і я відразу втискаюся в стіну. Бакер повільно йде до мене. При цьому не соромиться ковзати по рушнику своїм поглядом, - зовсім не вмієш робити висновки?

- Ти думаєш я й справді повірю в те, що батько написав розписку, яку ти мені показував? Ти просто її підробив! - Випльовую у відповідь. Я зараз готова всіляко виправдовувати батька, бо так простіше для моєї психіки. Простіше не збожеволіти. Бо якщо припустити, що це все правда...

- І потім влаштовую тобі зустріч з батьком? - Запитально вигинає брову. Кривить губи в посмішці. Знущальна посмішка.

- Це поки що просто слова, жодної зустрічі ще не було! - Так, логіка вийшла з чату, але зараз я в такому стані, що можу лише відбиватися від будь-яких його слів.

- Я хотів пом'якшити удар, але судячи з усього, тебе потрібно занурити в реальність з головою. - З цими словами він просто розвертається і йде до дверей. Я ж так і продовжую стояти та дивитись в одну точку. Досі не розумію, що відбувається. Для чого він приходив? Що хотів? Чому пішов? Я, здається, повільно, але впевнено починаю з'їжджати з котушок.

Прислухаюся до звуку кроків і, коли вони затихають, моментально кидаюся до ліжка. Дуже швидко хапаю одяг та починаю його на себе натягувати. Серце в грудях б'ється. Мені здається, що псих повернеться з хвилини на хвилину.

Маячня. Все, що він говорить, повна маячня. Батько не міг так зі мною вчинити. Так чинять із дітьми, яких не люблять. Мій же мене любив. Я навіть не можу уявити за яких обставин він міг це зробити. Піти такі умови.

Одягнувшись, я просто сідаю на ліжко. Не знаю, що ще робити. Руки та ноги тремтять. Емоції б'ють через край. Не вдається зосередитися на жодній думці.

Коли двері в мою кімнату знову відчиняються, я різко схоплююся з ліжка. До кімнати заходить та сама жінка, яка принесла мені одяг. Дивиться на мене так, ніби я на її очах з психлікарні втекла.

- Пан Бакер попросив вас спуститися вниз, - вимовляє і відразу киває головою на дверний отвір.

- Мій тато приїхав? - Впиваюся в неї поглядом. Я досі не вірю, що Аарон сказав правду і дасть мені побачитися з батьком.

- Ви зможете всі питання, які вас цікавлять, задати пану Бакеру. Я лише виконую його розпорядження.

Стискаю пальці в кулаки так, що нігті впиваються в шкіру долонь. Ні, це просто неможливо. Це точно якийсь дурний жарт. Розіграш. Інакше просто не може бути.

Я роблю глибокий вдих і все-таки прямую у бік виходу. Сидіти тут все одно немає жодного сенсу. Бакеру не важко прийти в цю кімнату і зробити все, що він задумав. Я десь чула, що з психами треба поводитися спокійно і не провокувати їх. Може спробувати цю тактику?

Дорогу до сходів я пам'ятаю, тому не чекаю на жінку, а впевнено прямую вперед. Моторошно хвилююся. Я навіть гадки не маю що зараз може статися. Я навіть намагалася поміркувати про те, що якщо всі слова Аарона правда, то все одно не розумію - навіщо я йому потрібна? Для чого? З якою метою?

Спускаюся сходами на перший поверх. Озираюся на всі боки. Не бачу ні Бакера, ні когось іншого. Судячи з кроків за мною, то жінці вдалося мене наздогнати.

- Пан Бакер чекає на вас у кабінеті. - Мені здається, чи її голос став звучати більш дратівливо?

Повертаюсь до неї обличчям.

- Сюди, - вона відразу вказує рукою убік.

Зітхаю і йду за нею. При цьому не забуваю оглядатися на всі боки та оглядати далі будинок. Чим краще я в ньому орієнтуватимуся, тим вигідніше це для мене.

- Сюди, - вимовляє і стукає у двері. Потім натискає на ручку і відчиняє переді мною двері.

Переступаю поріг кімнати, а потім просто зриваюся з ніг. Бо бачу батька, який стоїть посеред кабінету.

- Тату, ти прийшов за мною, - кидаюся до батька і міцно обіймаю його. Зажмурююсь. Цієї секунди я цілком упевнена в тому, що він прийшов мене забрати. Врятувати.

Не знаю, скільки так стою обіймаючи батька. Мені здається, що цілу вічність. 

Все-таки змушую себе трохи від нього відсторонитися. Озирнутися на всі боки. Я чомусь думала, що Бакер також тут буде. Не проґавить такої можливості побачити мене вразливою. Але його тут нема. Не прийшов. Невже й справді вирішив дати нам з батьком побути наодинці? Але водночас мені стає дуже тривожно. Якщо Аарон не брехав щодо зустрічі з батьком... То, можливо... Усередині все холодніє лише від того, що я припускаю таку думку. Але якщо він сказав правду про батька, отже, і все інше...

- Доню, у нас не так багато часу, - батько стискає мої плечі, тим самим змушує подивитись у його очі. І я бачу в них тривогу. Страх. Все те, що я не звикла бачити у погляді батька. Він завжди був сильний. Завжди знав, що робить. Завжди був упевнений у собі.

- Тоді пішли звідси, ми зможемо поговорити дорогою додому. Цей будинок... мені тут страшно. - Я ще не втрачаю надії, що батько мене врятує.

Але тато лише сильніше стискає мої плечі. Негативно хитає головою.

- Ти не зможеш звідси піти, Ташо. Все не так просто. Точніше все дуже складно.

Батько озирається на всі боки, ніби чекає, що сюди увійдуть з хвилини на хвилину. Хоче мені встигнути щось сказати.

- Що ти маєш на увазі? Як це я не зможу піти звідси? - Вірити у почуте зовсім не хочеться. Маячня. Цілковита маячня.

- Я не для того влаштував твоє весілля з цим покручем Ноланом, щоб ти втекла звідси. Ти знаходишся під захистом. Тут про тебе подбають і не дадуть образити.

З кожною секундою мені все більше починає здаватися, що батько марить. Може, йому погано? Піднялась температура? Що за нісенітницю він несе?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍