Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

– Ні.

Сергій Іванович підвів на мене холодний погляд.

– Поясни.

– Вона двадцять років виховує мою дочку.

Очі офіцера на секунду потеплішали, але відразу набули знову крижаного відтінку.

– Що ж, це значно змінює справу.

Сергій Іванович підвівся з крісла і, про щось роздумуючи, пройшов кабінетом туди-сюди.

– Знаєш, Олексію, чому я тобі стільки років допомагаю? – запитав офіцер, розтягуючи слова та інтригу.

– Чому?

– Ти дуже нагадуєш мені мого сина. Він загинув в бою. Моя дружина померла ще раніше. Дякувати Богові, не застала смерть Гліба. Коли я познайомився з тобою, ти був зовсім молодий, нерозумний. Але все, що ти робив, йшло від душі. Є в тобі щось добре, світле. Точнісінько, як мій Гліб. І я вирішив, що якщо вже не зміг допомогти рідному синові, то допомагатиму тобі. Маю визнати, ти завжди був досить наївний, і довгий час у тобі переважало щось інфантильне. Начебто не міг знайти власний шлях та мету в житті. Я все чекав, коли ти загартуєшся. І ось зараз я бачу перед собою дорослого чоловіка із сталевим стрижнем усередині. Ти вперше з моменту нашого знайомства відповів мені "ні" і це гідно поваги.

Зізнатися, я не очікував такого одкровення з боку досить стриманого та суворого офіцера. Навіть розгубився в цей момент. Але сказане їм багато пояснювало. Справді, не стане людина в офіцерському чині просто так пробивати номери телефонів або допомагати з якихось дрібниць, з якими я цілком міг впоратися й сам.

– Сергію Івановичу, я вдячний вам і за вашу допомогу і за ваші слова. І… співчуваю вашій втраті.

– Дякую, Олексію. Що ж, я тобі допоможу, чим зможу.

Офіцер знову сів у своє крісло. Перед ним лежав дорогий смартфон, але з кишені дістав звичайний кнопковий телефон. Набрав якийсь номер і почав чекати, коли дадуть відповідь.

– Здоров, Павле! Скільки років! Як здоров'я, не підводить?... Та я все також, Паш! Служу. Потрібно якось зустрітися, стільки років не бачилися! Давай до мене на дачу махнемо на вихідні!.. Так-так, все там! Із задоволенням!.. Слухай, Пашо, справа є одна, не терпить до вихідних. З Віктором твоїм треба зв'язатися. Так, терміново. Допоможеш? Спасибі друг! Чекатиму! І так, чекаю на тебе в суботу вранці, координати скину повідомленням! Будь здоровий

Офіцер відключив телефон і засунув у кишеню кітеля.

– Віктор зараз передзвонить. – Офіцер затримав задумливий погляд на моєму обличчі. – Не знав, що в тебе є дочка, Олексію. Зізнаюся, колись наводив довідки про тебе. Але про доньку нічого не було докладено.

– Я й сам тільки сьогодні дізнався випадково.

– ДНК?

– Там і без тесту все видно: одне обличчя і за датою народження все сходиться.

Офіцер кивнув.

– Життя – дивовижна штука, Олексію. Щось губиш, щось знаходиш. А часом ось такі сюрпризи тобі. Тепер ясно, що ти сам не свій сьогодні.

– Що ж…

Пролунав дзвінкий рингтон із його кишені.

– Так? Так, Сергій Іванович. Привіт, Вікторе. Так-так, справа ось у чому: одна людина тобі грошей винна... – офіцер прикрив рукою слухаву і запитливо глянув на мене.

– Селіванов.

– Селіванов прізвище. Так-так. Так, у лікарні - вашими молитвами. Дружина його зустрітися з тобою хоче.

Я замахав руками на знак протесту і показуючи пальцем на себе. Але офіцер відмахнувся від мене і продовжив розмову:

– Буде не одна, бо налякав ти її сильно. З людиною однією буде. Але ти не хвилюйся, людина своя, надійна. Зрозумів! – офіцер записав щось простим олівцем на папері. – Добре, будь здоровий, Вікторе. Батька бережи!

Офіцер відключив дзвінок і підсунув до мене паперовий листок.

– Чекає на вас завтра. Тут адреса та час. Одна умова є: зайде вона одна, ти чекатимеш за дверима.

Такий розклад мене не дуже влаштовував, але це краще, ніж нічого. Я кивнув, склав навпіл листок і поклав у внутрішню кишеню піджака. Вставши, потиснув руку офіцеру і нахилившись, відчув, як він плескає мене по спині.

– Спасибі!

– Бувай, Олексію. Як все вирішите, дай знати.

Ми попрощалися, і я вийшов надвір. Легка вечірня прохолода нарешті змінила літню спеку. Я відчув полегшення, що справа йде до розв'язки і, як мінімум, до завтрашньої зустрічі ні Алісі, ні Асі нічого не загрожує.

Ася…

Рано розслаблятись. Сьогодні на мене чекає ще одна складна розмова. Я завів машину і поїхав за Алісою.