Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Глава 17

Я дуже нервую, коли входжу до ресторану, який розташований на третьому поверсі бізнес-центру. Озираюся на всі боки, немов за мною може бути стеження. Усе ж я не забула, як швидко примчав до мене Дамір, коли Мішу в торговельному центрі зустріла.

Але нікого підозрілого поблизу немає. Тимур ще не прийшов, тому обираю столик, який мені подобається. З краєвидом на площу. Апетиту немає, але задля годиться вирішую замовити десерт і чай. Поки чекаю чоловіка, обмірковую, як би коректніше попросити в нього допомоги.

У мене немає жодного друга в країні, ніхто мені не допоможе, тому доводиться покладатися на незнайомця. І молитися, щоб він не підставив мене.

— Еліно, маєш чудовий вигляд. Чоловік не ревнуватиме, що ти зі мною на каву вибралася? — усміхається Тимур, вітаючись.

Взагалі він чомусь вселяє мені довіру й не створює враження людини, яка може підставити. Хоча, гадаю, у нього в цьому всьому є свій інтерес. Ніхто просто так не пропонує допомогу.

— Дякую, що знайшов на мене час.

— Про що ти? Звичайно, я завжди знайду час для зустрічі з такою красунею.

Після чого він опускає погляд на мою праву руку й усміхається, не знайшовши на ній обручки. Схоже, він здогадується, що в нас із чоловіком не найкращі стосунки.

— Я хотіла запитати твоєї поради.

— Нумо відкладемо справи на потім? — перериває мене. — Спочатку насолодимося їжею. Тут дуже смачні морепродукти й паста.

— Дякую, але я не голодна. Сьогодні було оголошення заповіту, сам розумієш, апетиту немає.

— Вибач, я не врахував, що ти ще не відійшла від смерті батька. Для всіх нас це було раптово. Я чув, після нього купа боргів залишилася.

Киваю, не хочу розвивати цю тему.

Тимур робить замовлення, говорить багато, я намагаюся підтримати розмову, але виходить мляво. Можливо, якби була зацікавлена в ньому, я б спробувала йому сподобатися, усе ж таки він чоловік гарний, успішний і цікавий. Але все, про що я можу зараз думати: Дамір, розлучення й вагітність.

— Гаразд, не буду тебе мучити, бачу, що ти не в настрої, і чудово тебе розумію. То що змусило тебе звернутися до мене? Мені насправді дуже цікаво. Бо уявити не можу, що може бути такого, із чим твій чоловік не впорався, але зміг би допомогти я.

— З розлученням, — вирішую не ходити навколо.

Мої слова дивують чоловіка. Він відкладає вбік столові прилади. Дивиться на мене, чекаючи продовження. А мені так складно кожне слово із себе виштовхувати.

— Навіть не знаю, як із цим допомогти можу. Не скажу, що мені подобається твій чоловік, позлити його зустріччю з тобою, безумовно, приємно, але якщо запропонуєш вдавати, що в нас роман із тобою, боюся, він розчавить і мене, і весь наш сімейний бізнес.

— О, ні-ні, — махаю руками, сама фарбою заливаюся від сорому. Навіть уявити не могла, що Тимур мене неправильно зрозуміє. — Мені всього лише потрібна порада, до якого адвоката звернутися. Я в країні взагалі нікого не знаю і розумію, що мало хто захоче потягатися з Алієвим. До того ж у нього скрізь зв’язки.

— Ясно, — Тимур розслабляється, відкидається на спинку крісла, замислюється. — Мені здається, будь-який амбітний адвокат за відсоток від розділеного майна вчепиться в цю справу.

— Мені нічого від нього не потрібно. До того ж ми не так довго були в шлюбі, щоб було що ділити. Я просто хочу отримати папірець про розлучення й покинути країну. Для цього мені потрібен хороший адвокат, якого не зможе підкупити мій чоловік.

— Я зрозумів тебе, — Тимур стає серйозним. — Я скину тобі контакти людини, яка займеться цією справою. Але його послуги коштуватимуть недешево.

— Мені байдуже на ціну. Головне — результат. І чим швидше, тим краще.

На цьому ми розходимося. Я все ще боюся, що за мною стежать люди Даміра і він дізнається про все, що я задумала. Але, здається, я вивела його із себе сьогодні, тому йому байдуже, де я перебуваю і з ким. Це й радує, і засмучує одночасно.

Беру таксі й повертаюся в будинок, який спочатку вважала проклятим, потім шалено любила, після чого зненавиділа його до безумства.

Перш ніж повернутися додому, я йду в парк. Гуляю до самого вечора, годую лебедів на озері. Багато думок у моїй голові зараз. Іноді я забуваю про вагітність. Усе ще не усвідомила той факт, що ношу дитину під серцем. Нашу з Даміром дитину. У мене за тиждень плановий огляд і мені б до того часу краще розв’язати всі проблеми й полетіти до Англії. Але сумніваюся, що все владнається так швидко.

Залишилося зрозуміти, де грошей узяти, щоб адвокату заплатити. Цікаво, скільки це коштуватиме хоча б приблизно?

Додому повертаюся пізно, проходжу у вітальню й одразу ж на важкий погляд Даміра натикаюся.

— Де була? — запитує холодно.

— Гуляла, — знизую плечима, хочу сходами на другий поверх піднятися, але Дамір перегороджує мені шлях.

— Що? — дивлюся на нього з викликом, а наступної секунди вражено скрикую, бо губи Даміра накривають мої.

Він шарпає мій рот поцілунком, а я ціпенію, не розуміючи, що відбувається. Він наче з ланцюга зірвався. Цілує мене так відчайдушно і пристрасно. Я намагаюся вирватися з його чіпких рук.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍