Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"

побачив, що двоє інших, базікаючи, йдуть далеко попереду.

Кен озирнувся і зупинився. Темба ступив ще кілька кроків і також спинився.

Феннела охопила лють, і він через силу поплентався до супутників. Кену одного погляду на виснажене обличчя Лью вистачило, щоби збагнути: той стане для них тягарем. Темба подумав про те саме, а тому поставив каністру і звернувся до Феннела незрозумілою для нього мовою.

— Він каже, що понесе твою сумку з інструментами, якщо ти візьмеш каністру, — переклав Кен.

Феннел завагався, хоча чудово знав: сумку він не дотягне.

— А чому він вважає, що впорається? — запитав злодій, із вдячністю кладучи сумку на землю.

— Інакше б не пропонував, — зауважив Кен, доки Темба піднімав сумку і чіпляв її на плече.

Феннел знітився, а тоді мовив:

— Ну, скажи йому... дякую. Цю штуку дуже важко тягнути, — він підняв каністру, і всі троє рушили вперед, хоча Кену і Тембі все одно довелося сповільнитися, щоби Феннел встигав за ними.

Наступна година ознаменувалася для Феннела пекельним підйомом. Але чоловік, хоч і через силу, плентався і, важко дихаючи, гнівався на самого себе, коли бачив, як порівняно легко інші двоє долають випробування.

— Може, змочимо трохи горло? — видихнув він, зупиняючись.

Але вода не подарувала йому задоволення, бо була теплою. До того ж Феннел ненавидів пити воду.

Кен поглянув на годинник.

— За десять хвилин зв’яжемося з Ґеррі. Тоді й відпочинемо.

— Здається, той хлоп народився у сорочці, — гарикнув Феннел, піднімаючи каністру. — Він навіть не уявляє, наскільки йому пощастило.

Вони продовжили крокувати, а о 13:00 зійшли з путівця й примостилися в затінку джунглів. Кен зв’язався з Ґеррі й повідомив про успіхи.

— До місця призначення маємо дістатись о 18:00, — сказав він і визнав, що дорога виявилася непростою.

Ґеррі співчутливо мугикнув, сказав, що на новий сеанс зв’язку чекатиме о 15:00 і вимкнув рацію.

Відпочивши хвилин тридцять, мандрівники ще з годину йшли, а тоді Кен повідомив, що пора їсти. Залишивши виснажену сонцем дорогу, вони сховалися під деревами. Темба відкрив бляшанки з м’ясним пирогом і печеними бобами.

— Нам ще далеко? — з набитим ротом запитав Феннел.

Кен порадився з Тембою.

— Ще кілометрів шість, а тоді — опинимося в джунглях.

— Запитай у нього, чи не хоче він, аби я знову поніс свою сумку.

— З ним усе гаразд, не переймайся.

— Запитай у нього! Та сумка до біса важка!

Кен заговорив до Темби. Банту всміхнувся і похитав головою.

— Чорні люди звикли нести тягарі білих людей, — серйозно відповів Кен.

Феннел поглянув у вічі супутникові:

— Ну гаразд... Він краща людина, ніж я.

— Та годі вже, а то я розплачуся.

Феннел кисло всміхнувся.

— Мій час ще настане. Ви двоє можете бути вправними у прогулянках джунглями і ходьбі, але зачекайте трішки — й побачите в дії мене.

Кен запропонував Лью цигарку, й вони удвох закурили.

— Як гадаєш, вона йому дає? — різко запитав Феннел. Коли він не міркував про свої злигодні, то завжди повертався думками до Ґеї.

— Хто що і кому дає? — байдуже запитав Кен.

Феннел завагався, а тоді знизав плечима.

— Забудь!

Ще за годину вони знову зв’язалися з Ґеррі й доповіли про успіхи, а тоді зійшли з гірської стежини й пірнули у джунглі. І хоча там також було задушливо й спекотно, затінок дарував утіху, тож мандрівникам удалося пришвидшити ходу.

Темба вказував шлях, а Кен і Феннел ішли за ним. На вузькій стежині, що продиралася крізь густий підлісок, чоловікам довелося йти вервечкою. Згори за ними спостерігали мавпи-верветки, стрибаючи з дерева на дерево. Великий самець чорної антилопи стояв посеред стежини. Коли мандрівники обігнули великий чагарник, тварина з тріском кинулася в джунглі, наполохавши Феннела.

Їм доводилось остерігатися чагарників із довгими колючими шипами і не відривати погляду від землі перед ними. Ніхто навіть не підозрював, що за ними стежать. Високо на гілці дерева сидів величезний зулус, одягнутий тільки у леопардову шкуру. У правій руці він тримав рацію. Зачекавши, коли всі троє пройдуть, тубілець швидко сказав щось у мікрофон. Його повідомлення одержала Мія, секретарка Каленберґа, яка підтримувала зв’язок із двадцятьма зулусами, що відстежували пересування чужинців по території маєтку.

Відколи троє чоловіків увійшли до джунглів, за ними невідступно стежили пильні очі зулусів, що сховалися в підліску чи причаїлися на верхівках дерев.

Мія стенографувала рапорти зулусів і передавала їх Хо-Лю, щоб та розшифрувала нотатки, надрукувала їх і негайно передала Каленберґу.

Каленберґ насолоджувався ситуацією. За лихом, яке спіткало «ленд-ровер», також спостерігали, тож мільйонер отримав детальний звіт. А тепер він знав, що троє майбутніх викрадачів уже на території його маєтку.

Він повернувся до Така:

— Без банту можна обійтися. Накажи позбутися його, тільки-но випаде нагода. Здається, що він провідник, а отже, інші навряд чи знайдуть дорогу назад без нього.

Так узяв рацію і тихо повідомив наказ.

Доки він говорив, мандрівники дійшли до галявини в джунглях, тож Кен оголосив перепочинок. Примостившись у затінку, всі троє ковтнули води.

Кілька хвилин Кен розмовляв із Тембою. Банту вказав напрямок: просто перед ними простягалася вузька стежина, що вела у густий підлісок.

— Цей шлях веде прямо до будинку Каленберґа, — пояснив Кен Феннелу. — Ми не зможемо зійти з нього. Залишимо Тембу тут, а самі підемо далі. Якщо наш план зазнає невдачі, не хочу, щоб і мій друг постраждав через це. А коли виконаємо роботу, заберемо його і він виведе нас звідси. Згода?

— А ти певен, що ми не заблукаємо без нього?

— Просто йтимемо стежиною. Вона веде до будинку.

— Ну гаразд, — Феннел зиркнув на годинник. — Чи довго йти до будинку?

— Години дві. Підемо просто зараз. До будинку дістанемося ще до настання темряви.

Феннел буркнув і звівся на ноги.

Кен знову звернувся до Темби, а той усміхнувся і кивнув.

— Візьмемо з собою трохи їжі. У мене є пляшка води, — Кен повернувся до Феннела. — А тобі доведеться знову нести свої інструменти.

— Звісно, звісно, я ж не каліка.

Темба поклав кілька консервів у рюкзак Кена.

— Усе решта ми лишимо тут, — вів далі Кен, чіпляючи рюкзак на плечі, — і гвинтівку також.

Джонс потиснув Тембі руку і сказав африкаансом:

— Ми повернемося післязавтра. Якщо нас не буде чотири дні, йди додому.

Феннел підійшов