Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 14. Нічне побачення.

З покоїв вибігла, як ошпарена, наостанок защемивши поділ сукні дверима. Витягнула брудний кінець зі щілини, намагаючись привести думки до ладу. Дивлюся перед собою якийсь час, судомно міркуючи, з чого б цей сіренький так поводиться. Розвернулась обличчям до дверей, недобре примружилася. У нас молодий чоловік може сказати такі слова хіба що коханці. От кого-кого, а мене до гулящих дівчат не можна зарахувати. Та я й приводу не давала! Що там говорила Настасія про їхню красу? Ну так, на баб красивих схожі, цей помічник особливо, але хто у своєму розумі захоче жити з "таким"? У мене весь час виникало відчуття, що він красивіший за мене. Було б не до сміху, якби чоловіки, що проходили повз, свистіли услід йому, а не мені. Та ще цей сірий колір шкіри - "фу"!

Що він узагалі говорив, а я йому, на його думку, відповідала? Важко зітхаю, чомусь відчуваючи злість на себе. Треба було і його слухати, а я лише про слова Настасії думала! Гаразд, чорт із ним, із Маратиком! Зібралася, треба користуватися вдалим моментом!

На поверх нижче полетіла на всіх парах, варти поблизу не спостерігалося. Напевно, вони стоять на посту, тільки коли головнокомандувач усередині. Увійшла в покої тихо, навшпиньки й одразу попрямувала до дверей кабінету, прислухаючись до кожного звуку. Двері на місці й були замкнені, що не дивно. Цього разу в мене був час, тож, опустившись на коліна, подивилася в замкову щілину. Судячи з розмірів, ключ від дверей має бути великим, на кшталт того, що був у батька, від храму. Довжиною з мою долоню, не менше. Ну і як мені двері зламувати? Під рукою не було нічого слушного, почала нишпорити поглядом по вітальні, але й тут не виявилося нічого слушного. Мої нерви стиснулися в грудку, стан - на межі істерики. Ну і як, чорт забирай, ці двері відчинити?! Уперше пошкодувала про те, що мене виховав жрець, а не якийсь розбійник. Коли вже в розпачі схопилася за кочергу, вирішивши виламати двері до біса, життя підкинуло мені чергову напасть.

У коридорі почувся тупіт, і виразно знаючи, що йти тут можу лише в одну кімнату, нервово забігала поглядом по інтер'єру. Де б сховатися? Стіл, крісла, диванчики, книжкові шафи, у кутку велика громіздка шафа. Розкрила і злегка очманіла від вигляду дорогих жіночих суконь на вішалках. Я, значить, у брудному фартусі й сукні ходжу другий тиждень, а тут цілий гардероб пилом покрився! Що взагалі жіночий одяг робить у вітальні? Але думати про це було пізно, тільки-но встигла пірнути всередину шафи, двері в кімнату з гуркотом відчинилися, і я ледве встигла прикрити дверцята, залишивши вузьку щілину. Так, за час своєї пригоди я навчилася  і такому. Правда не знаю, як можна застосувати в майбутньому досвід таємного сидіння в шафі з метою підслуховування чужих розмов. Збирати плітки для сільських бабусь? Добре хоч цього разу не в туалеті, або гола за ширмою у ванній сиджу.

Двері гримнули, вдарившись об стіну, пропускаючи монстра серед монстрів. Він був у своєму дивному спорядженні, але майже одразу скинув шолом просто на підлогу. Довге волосся вкрило плечі, і суто жіноча заздрість до шовковистого і, найголовніше, чистого волосся змусила з обуренням прикусити губи. Він щось зашипів зі злим виразом обличчя.

"- От чорт!" - автоматом підмінила його шиплячу фразу на більш зрозумілу.

Сіренький монстр почав здирати з себе частини амуніції та кидати куди попало. Рукавичка потрапила у вазу на каміні, розбила її на шматочки. От же гад, а хто це прибирати буде?! Від знятої амуніції здійнявся якийсь фіолетовий пилок. З огляду на те, що я і так сиджу в запорошеній шафі, цілком логічно, що мій ніс гидко засвербів, намагаючись викинути частинки, які лоскочуть його. От тільки чхнути тут не вистачало! Затиснула ніс пальцями, і ледь не вивалилася з шафи від несподіванки, коли вхідні двері знову з гуркотом відчинилися. Не щадять її зовсім сіренькі.

"- Монстр!" - видав мій внутрішній перекладач голосом Маратика, так що я перелякалася.

А він-то тут, що забув? Заговорив він, звісно, їхньою мовою, може, і з повагою, але очі-то зовсім про інше говорять.

"- Ще одна не до баба", - шипить їхній монстр серед монстрів, злегка повернувши голову на свого помічника.

"- Я не баба!" - шипить різко цей помічник і раптом хапає головнокомандувача за плече, повертаючи до себе обличчям.

Це що за панібратство з начальством? Зовсім, чи що, з котушок злетів? Можливо, їхній головний монстр про те саме подумав, розправив свої величезні плечі, я його тепер лише зі спини бачила, складно сказати, які емоції грали на його страшному сірому обличчі, коли він шипів нову фразу. Але якщо вже це просто моя розвага, вирішила уявити, як насуплюються його чорні брови, і він із серйозним виглядом запитує:

"- Правда, чи що?"

Маратик несподівано опустив голову, наче солдат, що провинився. Яким він, по суті, і є, хоча мені часом здається, що він, зовсім як наші генерали, вже забув, що таке запал бою. На відміну від страшного головнокомандувача, у якого, попри чудові навички бою, самі лише дівки в голові. Схоже, в жодному сірому чоловіку немає ідеалу, та й позитивних якостей теж. Не скажу, що наші чоловіки зовсім уже без вад: п'ють, ходять наліво, б'ють своїх дружин і дітей. У нас же як? Чоловік - усьому голова, він мало не цар і бог у своєму домі, робить що хоче. Спаситель усе, зрозуміло, бачить і судить їх по заслугах, але на ділі все не так справедливо. Мені часто доводилося допомагати приймати пологи у вагітних жінок із синцями на обличчі, або виходжувати породіллю після викидня, що стався від побоїв ревнивого чоловіка. Нехай у храмі це засуджується, називається грішною справою, але подається це так, ніби можна і навіть потрібно жінку іноді бити, але так, щоб ніхто про це не знав. А наші жінки - дурепи, терплять, виправдовують і мертвих дітей прощають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍