Читати книгу - "Давай одружимось, Уляна Пас"

- Я кожного ранку купую каву тільки тут, - говорить і тим самим підтверджує мої слова. - Ти також?

- Взагалі-то, це моя кав'ярня. - усміхаюсь. - Приємно, що ти тут частий гість.

- Справді? - видно, що Ігор щиро здивований. - Як чудово! До речі, як твоя нога?

- Все добре, - відповідаю. - Якраз сьогодні була у лікаря. Можна повертатись до нормального життя. 

- Це ж чудово! Може, відсвяткуємо таку подію? 

Пропозиція Ігоря змушує мене напружитись. Хіба він не бачить каблучку у мене на пальці? До того ж з Максом він також встиг познайомитись.

- Пробач, але мій чоловік не буде в захваті від твоєї пропозиції, - не хочу його ображати, але варто одразу виставити кордони. Зраджувати Коршуну я не збираюсь, принаймні поки ми разом. 

- Це ти пробач, - продовжує усміхатися Ігор. Начебто не образився. - Тоді ми можемо просто випити кави. 

-  Я не проти, - знизую плечима. 

Ігор виявляється чудовим співрозмовником. Він розповідає про те, що має власний бізнес і часто подорожує за кордон. Я з цікавістю слухаю про його подорожі й зовсім забуваю про те, що варто повертатись до власного чоловіка, адже сьогодні у нас важливий вечір. 

Доводиться завершувати розмову та прощатись. Видно, що Ігорю кортить ще поговорити, але я не готова так сильно заглиблюватись у знайомство з ним. Досить з мене і Коршуна на даний час.

У квартиру свого чоловіка повертаюсь майже через годину. Макс, як і завжди, сидить за ноутбуком, а коли підіймає погляд, щоб поглянути на мене, одразу ж переводить його на мою ногу. 

- Ти була у лікаря? - питає стримано.

- Так! Пов'язку можна не носити. Все добре вже, - сідаю за стіл навпроти нього та продовжую усміхатись. Настрій чудовий, адже вже завтра я можу поїхати у дитячий будинок. Так давно там не була! Дітки точно скучили.

- Це хороша новина, - киває і повертається до справ. Такий Коршун мені зовсім не подобається. У мене зараз така радість всередині і хочеться поділитися нею з кимось, а мій чоловік як завжди - весь у своїх справах. 

- І це все? - бурчу. - А як же відсвяткувати?

- Хочеш знову піти в клуб? - Макс відриває погляд від ноута й іронічно мене розглядає. - У нас сьогодні вечеря з ріднею. Ти забула?

- Звісно, ні! - хмикаю. - Але до неї ще довго. Тому… - знаю, що Коршун може розсердитись, але все одно йду на крайні міри. Закриваю ноутбук у нього перед носом і мило усміхаюсь, коли чоловік невдоволено хмуриться. - Одягайся, Коршун! Їдемо розважатися!

Ні, ну він точно відправить мене зараз під три чорти! Он який погляд сердитий! Та коли Макс важко видихає і таки йде в кімнату, сама повірити не можу, що мій план вдався! 

Вже за пів години ми сідаємо у високий позашляховик Коршуна, і я вбиваю у навігатор пункт нашого призначення. 

- Це за містом, - Макс уважно стежить за моїми діями. - Поясниш, що це за місце?

- Думаю, тобі сподобається! - загадково заявляю. - До того ж, тобі дійсно не завадить розслабитись. А там, куди ми їдемо, зробити це простіше простого. 

Коршун замовкає і скеровує автомобіль у потік транспорту. Я ж не можу відмовити собі у бажанні краєм ока спостерігати за ним. Макс - справжній красень. І точно знає про це. Біла футболка чудово підкреслює підтягнуте тіло, сильні руки тримають кермо, а погляд зосереджений на дорозі. 

- Сподіваюсь, що ми повернемось до вечері, - заявляє, коли автомобіль покидає асфальтовану дорогу та з'їжджає на земляну й не надто рівну. Машину похитує у різні боки і невдоволення Макса можна різати ножем,  настільки воно сильне. - Якщо ти притягла мене на річку купатися, я розчаруюсь у тобі, Юле! 

- Ти дійсно думаєш, що в моїй голові немає кращих ідей? - хмикаю. - Ти мене недооцінюєш, Коршун!

- Або ж переоцінюю, - додає. - Це як подивитися. 

Коли наш автомобіль під'їжджає до великих дерев'яних воріт, на яких великими літерами написано "Кінна ферма", здається, Макс все розуміє. Я помічаю, як сильно він обхоплює руками кермо, і така реакція трохи дивує. Здивований? Однозначно! 

- Кінна база? - зупиняє автомобіль на стоянці і повертається до мене обличчям. Не можу зрозуміти, що він відчуває зараз. Здається, в його очах навіть розгубленість присутня. 

- Ага! - усміхаюсь. - Сподіваюсь, ти не боїшся коней. Я збираюсь прогулятись з тобою цією місцевістю. Готовий?

- Ти таки вмієш дивувати, Юле, - якось неоднозначно хмикає. - У мене просто немає слів.