Читати книгу - "Подвійна помилка мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 13

— Альоно, чи зможеш відвідати пана Річа? — питає Марія, за традицією приєднуючись до мене на терасі за сніданком. — Я дзвонила до клініки, сказали, наш дідусь тримається молодцем. Хоче тебе бачити.

— Зможу. Я й так збиралася після занять до нього заглянути, — відпиваю чай і відставляю чашку. Круасани, звісно, ​​смачніші. А з вівсянкою навіть кава не лізе, доводиться замінювати чаєм. — Не знаєте, чи знайшлися його родичі?

— Наче так, хтось знайшовся. У будь-якому разі він передав прохання, щоб за ним зберегли номер.

— Це просто чудово. Він такий милий і безпомічний, було б несправедливо, якби виявилось, що він самотній.

— Це так, — зітхає Марія, — я б сама його відвідала, але сьогодні нас очікує повний завал.

— А що сталося? — цікавлюсь здивовано. — Начебто всі служби працюють налагоджено, авралів не спостерігалося.

Марія деякий час роздумує у нерішучості, а потім ствердно струшує головою.

— Ай, гаразд, думала не говорити, та все одно скоро рознесеться. Ми чекаємо на аудит, отримали від власника розпорядження готувати готель на продаж.

— Як на продаж? — я навіть підводжусь.

— Отак,— розводить руками Марія,— думаєш, ми не шоковані? Ще й як.

— Але навіщо він продає готель?

— А пес його знає. Може грошей багато пообіцяли. Вам-то переживати нема про що, обслуговуючий персонал напевно міняти не стануть. А ось менеджерський склад новий власник сто відсотків захоче змінити.

Мені й заперечити нема чого. Звичайно, у разі зміни власника першими змінюють управлінців, але і мені слід напружитися. Не в кожному готелі є така штатна одиниця як нічна покоївка. Що я робитиму, якщо новий власник вирішить мене звільнити?

— А хто купує, знаєте? — питаю Марію.

— Точно ні, — знизує вона плечима, — але чула, начебто якийсь грек. Багатий до непристойності.

— Якщо він поміркований бізнесмен, то не стане бездумно мітлою махати, — розмірковую я, — а намагатиметься з'ясувати профпридатність кожного співробітника. Так що не засмучуйтесь наперед.

— Подивимося, — погоджується Марія, — може, так і станеться. Мені буде шкода йти, стільки праці вкладено.

А мені як шкода. І щоб вона йшла шкода, і самій йти не хочеться.

— Вас залишать, — впевнено кажу, — я б, наприклад, залишила.

— На жаль, це від тебе не залежить, — усміхається Марія. — Від нас у цій ситуації взагалі мало що залежить. Як буде, так буде.

І я не маю жодного аргументу, щоб їй заперечити.

***

Двері лікарняної палати відчиняю з обережністю. Я все ще під враженням від того, як знайшла містера Річа в його номері.

Але коли бачу живі примружені очі, відлягає від серця. Для тяжкохворого в них надто багато вогню. Значить, йому справді краще.

Верхній край ліжка піднятий, наш дідок лежить у напівсидячому положенні, із комфортом відкинувшись на подушки.

— О, моя рятівниця прийшла! — побачивши мене, його обличчя пожвавлюється. Містер Річ швидко піднімається в ліжку, відкладає убік планшет і поправляє на переніссі окуляри.

— Навіщо ви встаєте? — кидаюсь до нього. — Вам потрібний постільний режим. Якщо побачить медперсонал, влаштує вам прочуханку. І мені заразом

— Ой, знали б ви, як вони мені набридли, — махає рукою мій хворий, — всі навколо бігають, метушаться, наче я вмираю.

Я мовчу. Говорити про те, що він виглядав досить-таки вмираючим, недоречно і нетактовно. Тим більше, що зараз він таким не виглядає.

— Мені сказали, що ви студентка, люба леді, але я не думав, що ви така молода. Шкода, я встиг би поголитися і зробити манікюр, — старий хитро посміхається.

— Я рада, що вам стало краще, — сідаю на стілець поруч із ліжком. — Весь цей час мене до вас не пускали, дозволяли лише дзвонити та дізнаватися про ваш стан. Марія, наша керуюча, щодня дзвонила кілька разів. І лише сьогодні дозволили вас відвідати.

— Ох ці ескулапи! — містер Річ загрожує кулаком у бік дверей. — До них тільки попади. Гірше за в'язницю. Терпіти не можу лікарні.

У нього це виходить так кумедно, що я не можу втриматись і пирскаю в долоню.

— Я їх теж не люблю, — зізнаюся дідусеві, — ні лікарні, ні лікарів.

— Значить вирішено, більше ніяких болячок, — змовницько підморгує містер Річ, і ми обоє сміємось. Але він швидко набуває серйозного вигляду. — Я маю подякувати вам, люба леді. Якби не ви, навіть найкращий ескулап не зміг би витягнути мене з того світу.

— Я так злякалася, — щиро зізнаюся, — і розгубилася. Це Марія викликала швидку, управителька.

— Ви сплатили за моє лікування та перебування у клініці, — перебиває старий. — Маю сказати, я шокований. Давно не зустрічав нічого подібного. Ви зуміли мене не просто здивувати, люба леді. Ви мене вразили в самісіньке серце.

— Ну що ви, — бурмочу, — це така дрібниця.

На обличчі літнього пана з'являється таке невимовне здивування, що я зніяковіло замовкаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍