Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 14

Вероника

 

Богдан обійняв мене за талію, і мої руки самі обвили його шию. У душі стало тепло — наче сонце зігріло зсередини.

— Я знаю один чудовий засіб від ревнощів? Хочеш дізнатися який? - прошепотів він.

- Хочу, - прошепотіла я, не в змозі впоратися з його шармом.

Він відсторонився і зняв мені з голови шапку. Волосся розсипалося по плечах, лоскочучи шию. Окреслив кінчиками пальців контур мого обличчя, змусивши здригнутися. І, поклавши долоню на щоку, потягнувся до моїх розтулених губ. Від нього тонко пахло ментоловою свіжістю, і це зводило мене з розуму.

Я не чинила опір. Навпаки, хотіла цього. І тільки-но його губи торкнулися моїх, першою поцілувала його. Коваль підхопив цей поцілунок, заволодів ініціативою і, поступово поглиблюючи його, притиснув мене до себе. Наче боявся, що зараз я розчинюся, як зірки в ранковому небі.

Мої прохолодні пальці вивчали його обличчя і заривалися у волосся, і в якийсь момент він упіймав мою долоню, щоб прокласти доріжку від кінчиків пальців до зап'ястя. Мені стало лоскітно, я розсміялася, вирвала руку, але відразу обняла його так міцно, що на мить стало нічим дихати. І знову почала цілувати у губи.

В його обіймах я божеволіла. Такого зі мною ніколи раніше не було. Від його поцілунків перехоплювало дихання і здавалося, що сонце світило в грудях.

Ми підійшли до лавки, і Богдан посадив мене собі на коліна і продовжував цілувати. Його поцілунок уже не був ніжним чи обережним. Він жадібно накинувся на мої губи, розстібнув блискавку і пробрався під пуховик. Він не дозволяв собі зайвого — не торкався грудей і не робив спроби залізти під светр, але мені достатньо було того, що його руки впиваються в мою талію, гладять плечі. Ноги тремтіли, і якби я не сиділа на колінах в Богдана, то впала б на землю. Вперше відчула, як внизу мого живота зароджується пожежа. З губ готовий був зірватися безсоромний стогін, коли біля сусіднього парадного зупинився автомобіль, освітивши нас фарами. 

Я наче отямилася від сну. Зіскочила з колін Богдана і вихопила з його рук шапку. З машини вийшла моя мати, помахала рукою водію і направилася до парадного. Моє серце затріпотіло, як спійманий птах. Якщо вона бачила, як ми цілувалися, мені гаплик. Вона підійшла ближче і, примружившись, кілька секунд дивилася на Коваля і, звісно, впізнала. Обличчя її було спокійне, але я відчула роздратування, яке від неї виходило. Вона ковзнула недобрим поглядом по Ковалю, зігнула руку і відсунула рукав пальто, щоб подивитися на годинник.

— Ходімо додому, Ніко. Вже пізно, —  піднялася по сходах, впевнена, що я іду слідом. 

— До завтра, Ніко, — почула я голос Коваля, і по спині пробігли мурашки. Так ніжно він промовив моє ім'я

— До завтра.

 Наче п'яна я увійшла до свого під'їзду. Голова йшла обертом, коліна підгиналися, а губи приємно зуділи від солодких поцілунків. Двері зачинилися, і я з покірним виглядом пішла до ліфта.

— Це Ковальчук був з тобою? - запитала мама, натискаючи кнопку.

- Так. Ми випадково зустрілися на площі, коли гуляли з дівчатками, — якомога байдужіше відповіла я.

— Ми ж домовлялися, що ти зосередишся на навчанні. Нині у твоєму житті дуже важливий етап. Нема коли вештатися по хлопчиках, — як же прикро це звучало! Ніби я невідомо чим займаюся з ранку до вечора.

— Ми просто гуляли! - вигукнула я. — Що в цьому поганого? І він же мій однокласник!

— Школа давно в минулому, і Ковальчук не найкраща компанія для тебе, Ніко, — скривилася мама. — Він або зіп'ється, або сяде до в'язниці. Я видихнула з полегшенням, коли він випустився з моєї школи.

— Але ж він не такий! - вигукнула я.

- Ти не чуєш? Я сказала - не спілкуйся з ним. Вероніко, - вкрадливо сказала вона, і мені стало не по собі. — Мені не подобається, як ти зі мною розмовляєш. Таке відчуття, що ти не поважаєш мене. Думаю, це спілкування з Ковальчуком так на тебе впливає. Тож кажу ще раз: я не хочу бачити тебе поруч із ним. Крапка.

Ми зайшли в квартиру. Мама відразу пішла в душ, а я — до себе в кімнату. Гарний настрій був зіпсований. Щастя від примирення з Богданом було затьмарене спалахом гніву матері. Чому вона так поводиться? Чи дає посада директора школи право оцінювати людей лише за кількома вчинками? Чому вона постійно зосереджується на негативі, не намагаючись побачити в людях найкраще?

Я підійшла до вікна і подивилася вниз. Знала, що Богдана там немає, але чомусь мій погляд був прикутий до лавки, залитої жовтим світлом ліхтаря. Мої губи починало пектио, варто було згадати, що ми робила на тій лавці. Я вже сумувала за ним. Як дочекатися ранку? Наче у відповідь на моє запитання прийшло повідомлення на телефон.

“Уже скучила?”

“Трошки”

“Ольга Петрівна сильно лютувала”

“Не більше, ніж зазвичай”

“Сходимо завтра в кіно?”

“Як скажеш”

“Не хочеш спитати, який фільм?”

“Мені байдуже”

Мені хотілося сказати, що місце для мене не має значення, поки я можу бути поруч із ним, але я стрималася. Тоді він відразу зрозуміє, що я від нього божеволію, а я хочу зберегти подобу гідності. Та варто згадати, як Богдан дивився на мене з теплом і ніжністю, як хочеться забути про гордість і обсипати його поцілунками. Бажання ще раз відчути його тепло і запах було всепоглинаючим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍