Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 22

Уранці будильник безжально порушує тишу моєї кімнати. Я миттєво прокидаюся, мої руки на автоматі тягнуться вимкнути цей надокучливий звук. Я ще напівсонна, намагаюся згадати, навіщо мені вставати так рано.

І тут до мене доходить - робота.

Але стоп.

Роботи більше немає.

Артур мене звільнив.

Це дивне відчуття свободи і водночас розгубленості поглинає мене. Але раптово я згадую про зарядку для телефону і деякі особисті речі, залишені в офісі.

Адже я коли вчора додому йшла, не очікувала, що мене ось так звільнять. Просто за вечерею.

"Потрібно їх забрати" - думаю я, вилазячи з-під теплої ковдри.

Я швидко збираюся, обираючи щось нейтральне і неформальне - джинси і светр. Адже я вже не співробітник, а просто хтось, хто прийшов за своїми речами.

Дорога до офісу займає не багато часу, але мої думки біжать уперед. Чи в офісі вже Артур? Чи не передумав? Кому тепер він доручатиме ці дурні завдання? Хто буде бігати за його кавою, костюмами і без зупинки використовувати принтер?

Коли я підходжу до будівлі, серце починає битися частіше. За два тижні я встигла звикнути до такого ритму життя і мені часом навіть подобалося відчувати себе частиною команди.

Я входжу всередину, привітно киваю охоронцеві - ще одному знайомому обличчю, яке тепер бачити мені не доведеться. Піднімаюся в офіс, і мої кроки звучать голосніше, ніж зазвичай, у порожньому коридорі.

Двері в мій колишній кабінет відчинені. Я заходжу всередину і миттєво поринаю у спогади про дні, проведені тут. На столі - моя зарядка і кілька книжок, які я забула забрати. Збираю свої речі, оглядаючи кабінет востаннє.

Двері в кабінет Золотарьова - навпроти мого столу. Прислухаюся до звуків, але нічого не видає, що Артур тут.

Мені постукати до нього? Привітатися? Чи, вірніше, попрощатися?

Вирішую, що це зайве. Він чітко провів між нами межі, ми не настільки близькі, щоб він помітив мою відсутність.

Щойно я роблю крок до виходу, готова піти й не озиратися, на порозі з'являється незнайома постать.

Це жінка, шикарна брюнетка в дорогому  костюмі, що випромінює впевненість і статус усією своєю присутністю.

Вона зупиняє мене одним поглядом, перш ніж я встигаю зробити ще крок.

Її очі ковзають мною, вивчаючи з голови до ніг із неприхованою цікавістю і легкою зневагою. Мені стає не по собі під її поглядом, ніби я маленька мишка, спіймана на відкритому місці.

- Це ти була особистою помічницею Артура весь цей час? - її голос звучить рівно, але в ньому прихована гострота, що змушує мене напружитися.

Я киваю, все ще й гадки не маючи, хто вона. Можливо, дівчина?

- Так, я працювала з Артуром, - відповідаю я, намагаючись звучати якомога нейтральніше і впевненіше.

Її погляд на мить стає більш м'яким, але тільки для того, щоб одразу ж знову набути колишньої різкості.

- Цікаво, - вимовляє вона, немов для себе, потім знову звертається до мене. - Артур завжди обирав найкращих. Але наскільки мені відомо, ти ще навіть університет не закінчила. Мабуть, йому було важко з тобою.

Я не знаю, як реагувати на її слова - це комплімент чи приховане звинувачення? Мої думки плутаються, намагаючись розгадати, хто вона і що від мене хоче.

- А ви, вибачте, хто? - запитую так само різко, як звучить її голос. Мені втрачати нічого, мене вже й так звільнили.

- Я - особистий асистент Артура. Він дав мені відпустку на час своєї відсутності, але, схоже, не зміг без мене впоратися, бо попросив приїхати в цю глушину.

Її зарозумілість зашкалює. Вона, безумовно, почувається вищою за мене у всіх сенсах і всіма способами намагається показати свою перевагу.

У цей момент, коли напруга між нами стає майже відчутною, двері відчиняються, і з'являється Артур. Його раптова поява немов розряджає повітря, але змушує мене почуватися ніяково.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍