Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

українців не виключає, однак, можливості й навіть потреби певних узагальнень.

По суті, «неоднозначною» чи, інакше кажучи, амбівалентною с лише одна (хоч і найчисленніша) група українського населення - зрусифіковані (тою чи тою мірою) українці. Саме вона дає найбільше розмаїття поглядів та орієнтацій, часто мінливих, поплутаних, невиразних, що великою мірою залежать від хвилевих настроїв та цілком конкретних (як у наведеному прикладі) ситуацій, її погляди, на різні лади комбінуючись, коливаються між доволі чіткими, супротивними позиціями двох інших груп, що їх можна умовно означити як «свідомі (щирі) українці» та «запеклі совєти». Цілком очевидно, що одні з них зосереджені переважно на заході України, інші - на південному сході. В одних етнічна «українськість» збігається з мовно-культурною, а в політичному плані - з беззастережною лояльністю щодо української незалежності. У других етнічність не має суттєвого значення («какая разница», кажуть вони по-своєму цілком щиро), але мовно-культурна ідентичність є російсько-совєтською, так само як і політична лояльність. Саме ці дві групи є соціальною базою для двох справді реальних політичних сил - націонал-демократів та комуністів.

Жодна з цих груп не має абсолютної переваги в суспільстві й тому відчайдушно намагається перетягнути на свій бік третю, найчисленнішу й ідеологічно найаморфнішу групу, небезпідставно вважаючи її «своєю». І справді, внаслідок своєї амбівалентності, ця «серединна» група може виявляти як «свідомо-українські», так і «завзято-совєтські» прикмети - залежно від багатьох різних чинників, обставин, маніпуляцій тощо. Наприклад, у грудні 1991 року ця група підтримала «свідомих українців» у їхньому прагненні до політичної незалежності й водночас суто «совєтського» кандидата у президенти - як гарантію того, що культурні зміни будуть мінімальними й совєтськпй спосіб життя великою мірою буде збережено.

Цей парадокс не лишився поза увагою Кетрін Ваннер:

Після московського путчу політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим… Здобувши незалежну державу, націоналістичні лідери спробували утвердити зв'язок між особою і державою через національну культуру. Проте ці спроби наразилися на могутню інерцію суто совєтського самоусвідомлення… Цінності й звичаї, притаманні совєтській системі, ностальгія за соціальне безпечним совєтським життям серйозно перешкоджають утвердженню нових, національних критеріїв самовизначення особи й суспільства… Інституалізація національної культури відбувається, таким чином, в умовах регіональної роздрібленості, з одного боку, та збереження тривких реліктів совєтського способу життя, - з іншого.

Кетрін Ваннер наводить у своїй книжці чимало прикладів амбівалентності, притаманної багатьом українцям, котрі начебто й згодні з тим, що «суспільство вкрай потребує масштабних політичних та економічних реформ», проте вперто не бажають прийняти культурні зміни, без яких згадані реформи просто неможливі. «Коли в 1992-94 роках відбувалися доволі рішучі зміни в освітній політиці, ні вчителі, ні учні, ні їхні батьки не виявили помітного невдоволення переведенням багатьох шкіл на українську мову викладання… Майже всі, з ким мені випало розмовляти, погоджувалися, що реформа була потрібна. Ніхто практично не заперечував проти розширення й поліпшення викладання україністики, проте багато хто нарікав, що це робиться за рахунок зменшення уваги до російської мови, літератури, історії». Парадокс стає зрозумілішим, коли взяти до уваги, що формальне піднесення статусу української мови й україністичних предметів має головним чином символічний характер, оскільки і учні, і батьки, і вчителі все одно неформально спілкуються й далі по-російськи. Така символічна «українізація», отже, не суперечить їхній українській політичній лояльності й водночас не несе суттєвої загрози їхній російській мовно-культурній ідентичності. Натомість вилучення русистики викликає відчуття саме такої загрози.

Безумовно, як уже зазначалося, ця мовно-етнічна група аж ніяк не є однорідною в своїх культурних і політичних орієнтаціях. Проте цілком очевидно, що саме вона є головним джерелом амбівалентності українського суспільства, двозначності й непослідовності його політичного, економічного та культурного розвитку. З одного боку, ця група нібито відіграє позитивну роль, не допускаючи прямого зіткнення «запеклих совєтів» зі «свідомими українцями» й забезпечуючи Україні відносну стабільність. Проте, з іншого боку, ця амбівалентна й великою мірою здезорієнтована («спантеличена», як пише Кетрін Ваннер) більшість править за надійну соціальну базу для посткомуністичної номенклатури, допомагаючи їй ось уже вісім років уникати будь-яких суттєвих змін у країні й утримувати її в стані глибокої стагнації.

Вочевидь, немає підстав докоряти авторці за відсутність в її антропологічній студії політичної характеристики правлячого в Україні режиму, саме існування якого великою мірою зумовлене амбівалентністю українського суспільства, його загальною «спантеличеністю». Проте з деяких її зауважень у читача може скластися враження, що 1991 року в Україні до влади прийшли «націоналістичні лідери», що рухівська «націоналістична ідеологія» стала квазіофіційною ідеологією в незалежній Україні і що відтоді українські правлячі еліти всіляко «підтримують національну культуру, засновану на альтернативній (націоналістичній) інтерпретації історичних взаємин із Росією». Це враження посилюється стереотипним, проте доволі поширеним уявленням про те, що «навіть Леонід Макарович Кравчук, колишній провідний антинаціоналіст, шеф від ідеології й голова Верховної Ради України, поквапливо "перебудувався" на прихильника націоналізму під час президентської кампанії, засвоївши 90 відсотків рухівської програми».

Прийнивши ці тези за істину, ми навряд чи збагнемо, чому ж тоді, попри весь цей примарний «тріумф націоналістів», їм так і не вдалося за вісім років досягти яких-небудь помітних успіхів у їхніх омріяних націоналізаційно-українізаційних заходах. Чому, навпаки, всі ті українські активісти, з якими розмовляла дослідниця, одностайно нарікають на неукраїнський характер «української» держави, називаючи її радше перешкодою, ніж помічником у їхніх культурно-освітніх зусиллях? Чому, наприклад, один із них (директор приватної школи в Києві) вперто говорить про «колоніальну психологію» державних чиновників і про «відверте саботування» ними будь-яких реформ? «Доти, доки при владі перебуватимуть старі кадри, які все життя русифікували й совєтизували освіту, в Києві не буде жодної нормальної україномовної школи, - стверджує він. - Невже ви сподіваєтеся, що всі ці бонзи, які терпіти не могли хахлів учора, раптом полюблять їх нині? Та вони зубами чіплятимуться за старе!… І їх тьма-тьмуща! Вони все контролюють, все тримають у своїх руках!»

Навіть якщо прийняти ці й подібні нарікання за емоційні перебільшення «національно стурбованих» ентузіастів, усі вони в сумі доволі погано узгоджуються з картиною «держави-націоналізатора» з «націоналістичною» («рухівською») ідеологією та «націоналістичними» («перефарбованими» з колишніх номенклатурників) керівниками, котрі начебто справді намагаються «українізувати» державу, проте роблять це вкрай обережно, побоюючись опору великої та сильно зрусифікованої частини населення. Дослідниця, схоже, знову схиляється до простої позитивістської схеми: по один бік - українська «держава-наніоналізатор», по другий - совєтизоване-русифіковане населення, що своїм опором зводить усі «націоналізаційні» зусилля нанівець.

Така картина, безумовно, є кращою від популярної фольклорної схеми з «добрим» (проукраїнським, прореформістським)