Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

на колегу. Він мало не засміявся, але вчасно схаменувся, вдаючи, що підкручує уявні вуса. Довелося пояснити Ясмін, що все це означало.

До вечора обов’язкова для відвідування частина Всеüмперської Демонстрації закінчилася. Üмперія зміцнила свої позиції як всередині — в умах популяції, так і зовні, — настрашивши всю решту світу своєю «¡Madre mía!».

— Über! Ще раз спасибі, Давиде. Über! — подякувала Ясмін, збираючись іти.

— Über! Ви… ти не хочеш прогулятися? Über! — спробував Давид.

— Über! Нагулялися вже, — усміхнулася Ясмін. — Пробач, мені потрібно йти. Можливо… іншим разом. Über!

— М… Über! — мало не обмовився Давид. — Приємного вечора. Über! — промимрив він і розчинився в натовпі.

— Üмперія існувала і буде існувати вічно, стверджують автори закону, тому слово «останній» не можна застосовувати щодо держави й навіть просто вимовляти на üмперській території в будь-якому іншому контексті чи значенні, — інформував Давида Дамблдор про чергову заборону. — І все ж для цього правила дозволили виняток, один-єдиний виняток: «Слово “останній” може застосовувати тільки машина правосуддя Äфродіта».

«Öсобино, у тебе є право виголосити останнє слово», — Давид згадав безжальний голос Äфродіти під час страти Роберта; його тілом пробігло судомне тремтіння.

— Замість слова «останній» необхідно вживати «крайній», — пояснював далі Дамблдор. — Постарайся запам’ятати, будь ласка.

— Яке покарання?

— Порушників штрафуватимуть грошима в еквіваленті оплати за одну годину роботи. На постійних порушників надягатимуть маски-намордники на одну добу. На злісних порушників чекають мовні табори. Їх перевчать протягом тижня-двох, обіцяють фахівці.

— Я щось чув про них. Але думав, що ще не відкрили, — сумно зауважив Давид.

— Кілька днів тому відбулося урочисте відкриття першого мовного табору. Туди, правда, потрапили не ті, хто неправильно говорив з філологічної точки зору, а ті, хто «неправильно» висловлювався — проти влади, Üмперії, Великого Вождя і т. д. Тому бути обережним не завадить. Не давай їм зайвого приводу для підозр.

Давид подякував Дамблдору і збирався вже виходити з дому, коли той раптом запропонував:

— А хочеш, я буду читати тобі?

— Що саме? — не зрозумів Давид.

— Книжку.

— Де ти її візьмеш? — здивувався він.

— Я знайшов дещо в üнтернеті. Відновив видалені файли.

Бракує лише кількох сторінок. Здогадайся, яку книжку?

— Про що ти говориш? — чомусь прошепотів Давид. — Нас же можуть покарати за це.

— Не хвилюйся, я надійно заховав її у своїй базі даних. Файл неможливо виявити, — спокійно відповів Дамблдор. — То яку книжку? Вгадай?

— Звідки я знаю? Я погано пам’ятаю авторів і назви. Пам’ять повертається до мене, але поки без дрібних подробиць.

— Книжка Джоан Кетлін Роулінґ «Гаррі Поттер і філософський камінь».

— Дамблдоре, я мав здогадатися, — радісно усміхнувся Давид. — Коли повернуся, обов’язково почитаєш перед сном. Мені потрібно йти на роботу.

— Бажаю тобі чудового дня, людино!

Давид застиг перед дверима. Людина. Його назвали — людиною.

— Über! Крайня станція, поїзд далі не йде. Просимо вийти з вагонів. Über! — почулося з динаміків.

Давид вирішив пройтися пішки. До телецентру рукою сягнути. Та й день чудовий — теплий початок осені. Проходячи повз ставок, Давид звернув увагу на дивний звук. Він лунав з поверхні води. Якраз звідти, де плавали зграйка робокачок і чотири роболебеді. Раніше вони рухалися беззвучно. Давид підійшов ближче й обімлів. Лебедів було п’ять. І один з них видавав хоч і малоприємні, але такі природні звуки.

«Або створили нову модель роботизованого птаха, або цей лебідь — живий!» — припустив Давид. Підійшовши ще ближче, Давид переконався в реальності пернатого. Як він потрапив у місто, звідки прилетів? Неймовірно красивий птах граційно проплив повз. Біла шия. Біла довга шия…

На Давида наплинула хвиля спогадів. Пам’ять до нього поверталася окремими шматками. Зазвичай розмиті в минулому події раптом ставали ясними, наче чіткі й ідеально вибудувані телевізійні кадри. Цього ж разу Давид немов провалився в реальність.

Він, зовсім маленький, іде з мамою за руку вздовж ставка, перестрибуючи через калюжі. Мамина тепла рука. Десь угорі над ним звучить її ласкавий голос. Він намагається роздивитися, але сонячне світло ллється звідусіль, приємно сліпить очі, не даючи зосередитися на рідному обличчі.

— Дивись, знову прилетіли лебеді на ставок, — сказала мама і підвела його до краю води.

Кілька лебедів наблизилися, плавно ковзаючи по водній гладі. Вони підпливли, сподіваючись на частування.

— Візьми. Погодуй їх, — мама простягнула хліб.

Хлопчик кинув перед собою крихітний шматочок. Довга шия одного з птахів дотяглася до хліба. Давид знову і знову кидав хлібні кусені. І ось один лебідь настільки осмілів, що вийшов на берег, підійшов до Давида і схопив за палець. Хлопчик сіпнувся від несподіванки, але не злякався. Він залився дзвінким сміхом. Мама теж засміялася. Сонячне світло раптом відступило, відкриваючи обличчя.

— Мама, — вимовила дитина.

Схопивши сина на руки, вона розцілувала його. Він сміявся.

— Я тебе нікому не віддам. Я сама тебе з’їм, — мама знову поцілувала.

Давид постояв ще кілька хвилин, милуючись диво-лебедем, потім повернув до входу в телецентр.

Нудний день на роботі. Більше паперової тяганини, ніж зазвичай. І тільки під кінець до нього в архів забіг Максим. Чимось схвильований, він зачинив за собою двері на замок.

— Über! Ти один? Über!

— Über! Так, що трапилося? Über! — запитав Давид.

— Über! Потрібно, щоб ти зберіг, сховав серед архівних файлів ось це. Über! — на долоні лежала мікрофлешка.

— Über! Що на ній? Über! — прошепотів Давид.

— Über! Оператор не вимкнув камеру після запису програми. Там приватна розмова глави адміністрації Вождя з міністром закордонних справ Üмперії. Вони були у Правдолюба в студії. Все ліве крило будівлі заблокували зелені чоловічки. Über!

Давид увімкнув запис. На екрані крупним планом міністр Дмитро Петрушкін. Фінальні хвилини запису програми.

— …Unación не хоче домовлятися, шукати спільні підходи до розв’язання проблем, — відповідає