Читати книгу - "Макбет"

міг завдати шкоди його репутації чи загрожував його владі! Тіло Коудора ще не встигло охолонути, коли вони увірвалися до його будинку. Хіба ж не так? Саме так, саме так.

Північ.

Макбет заплющив очі. Час іти в зону. Він порахував від десяти до одного. Розплющив очі. Виматюкався, заплющив знову, і знову порахував від десяти до одного. Поглянув на годинника. Взяв кинджали, засунув їх до спеціальної плечової кобури для двох ножів, по одному з кожного боку. Вийшов у коридор. Пройшов повз двері до кімнати охоронців і зупинився біля дверей до номера Дункана. Прислухався. Тиша. Набрав повні груди повітря. Всі можливі сценарії були розглянуті заздалегідь; залишилося одне — сам акт. Він вставив універсальний ключ в замок, побачив своє віддзеркалення у блискучій дверній ручці з полірованої міді, взявся за неї й повернув. Озирнувся, обдивляючись коридор у тьмяному світлі, увійшов і зачинив за собою двері.

Затамувавши в темряві подих, Макбет прислухався, як дихає Дункан.

Дихання спокійне й розмірене.

Як у Лорреля, директора сиротинця.

Ні, про це зараз не можна думати.

Дихання Дункана засвідчило, що він лежав у ліжку і спав. Макбет підійшов до дверей туалету, увімкнув світло всередині й залишив двері трохи прочиненими. Аби світла було достатньо для того, що він збирався зробити.

Для того, що він збирався зробити.

Макбет став біля ліжка й поглянув на чоловіка, який спав, нічого не підозрюючи. Потім випрямився й підняв кинджал. Яка іронія! Вбити беззахисну людину — що може бути легше? Рішення ухвалене, тепер все, що треба, — це виконати його. А хіба він уже не вбив свою першу беззахисну жертву по дорозі до Форреса, хіба вже не позбувся невинності, хіба не віддав свій борг Даффу на тій дорозі, хіба ж не відплатив йому тією ж валютою, якою й заборгував: холоднокровним убивством? Він добре пам’ятав, як гаряча кров Лорреля ринула на біле простирадло — кров, яка в темряві здалася чорною. То що ж зупиняло його зараз? Чим ця змова відрізнялася від тієї, коли вони з Даффом змінили місце злочину таким чином, щоб усі докази, знайдені в Форресі, збігалися з історією, яку вони змовилися розповідати? Інколи жорстокість виступає на боці добра, Макбете. Він відвів погляд від леза, яке блищало у світлі з прочинених дверей туалету, й підняв голову.

І опустив кинджал.

Йому забракло духу.

Але він мав це вчинити. Мав набратися духу. Але що ж йому робити, якщо він не наважився на це навіть у зоні?

Він має стати іншим Макбетом — таким, якого поховав глибоко-глибоко, має стати отим божевільним хтивим мерцем, яким поклявся більше ніколи не бути.

Банко уставився поглядом на великий мертвий локомотив і почав розстібати ширінку. Його погойдувало вітром. Він був трохи напідпитку й усвідомлював це.

— Ходімо, татку, — почувся позаду голос Флінса.

— Котра година, синку?

— Не знаю, але місяць вже зійшов.

— Значить, о пів на першу. Сьогодні вночі прогнозують буревій. — Кобура з пістолетом, що висіла на ремені, йому заважала. Він відстебнув її і передав Флінсу.

Син взяв кобуру й досадливо простогнав:

— Татку, це ж громадське місце. Тут не можна…

— Це — громадський туалет, ось що це таке, — промимрив Банко і в цей момент помітив фігуру в чорному, яка вийшла з-за паровоза.

— Дай мені пістолета, Флінсе!

На обличчя чоловіка впало світло.

— А, це ти…

— Ага, це ти… — відлунням відгукнувся Макбет. — Оце вийшов свіжого повітря ковтнути…

— А я тут якраз провітрюю свого старого приятеля, — сказав Банко, заплітаючись язиком. — Ні, на «Берту» я мочитися не буду. Бо після того, як закрили церкву Святого Йосипа, це було б оскверненням останнього святого об’єкта, що лишився в нашому місті.

— Мабуть, що так.

— А що сталося? — спитав Банко, намагаючись розслабитись. Йому завжди було важко помочитись у присутності чужих людей, але хіба ж Макбет і син чужі?

— Та ні, нічого, — відповів Макбет якимось дивним нейтральним тоном.

— Учора мені наснилися оті три сестри, — сказав Банко. — Ми з тобою про це не говорили, але їхнє пророцтво вцілило в точку, еге ж? Як ти вважаєш?

— Я й забув про них. Поговоримо про це іншим разом.

— Як хочеш, — мовив Банко, з полегшенням відчувши, що потік заструменів.

— А взагалі-то, — продовжив Макбет, — я збирався спитати тепер, коли тебе призначили моїм заступником у ВБОЗі: а що, як ті пророцтва справді збудуться?

— Ну то й що? — простогнав Банко. Він знову мимовільно напружився, і потік припинився.

— У такому разі я хотів би, щоб ти до мене приєднався.

— Став твоїм заступником начальника поліції? Ги-ги, знайшов час для жартів. — Раптом Банко збагнув, що Макбет не жартує. — Ну, авжеж, мій хлопчику, авжеж. Ти ж знаєш, що я завжди охоче допоможу тим, хто бореться на боці добра.

Вони зустрілися поглядами. А потім, наче за помахом чарівної палички, процес пішов. Банко глянув униз — там бив тугий золотистий струмінь, розплескуючись об велике заднє колесо локомотива і стікаючи вниз на рейку.

— Добраніч, Банко. Добраніч, Флінсе.

— Добраніч, Макбете, — відповіли батько із сином в унісон.

— А дядько Макбет що — напідпитку? — спитав Флінс, коли Макбет пішов.

— Напідпитку? Ти ж знаєш, що він не п’є.

— Так, знаю, але він якось дивно поводився.

— Дивно? — Банко похмуро всміхнувся, задоволено споглядаючи безперервний струмінь. — Повір мені, того хлопця важко назвати дивним, коли він під кайфом.

— А який він тоді?

— Скажений.

Раптом струмінь знесло вбік сильним поривом вітру.

— Буревій починається, — мовив Банко, застібуючи ширінку.

Макбет пішов прогулятися довкола центрального вокзалу. Коли повернувся, Банко з Флінсом уже не було, і він увійшов до великої зали очікування.

Обвівши її очима, Макбет миттєво розсортував присутніх індивідів на чотири взаємопов’язані категорії: ті, хто продавав, ті, хто споживав, ті, хто робив і перше, і друге, а також ті, кому треба було десь заночувати, сховавшись від дощу, і кому невдовзі доведеться приєднатися до якоїсь із перших трьох категорій. Саме цей шлях колись пройшов і він. Від втікача із сиротинця, який харчувався тим, що розподіляли працівники Армії Спасіння, до споживача, який добував гроші на харчі й дурман, продаючи цей дурман.

Макбет підійшов до літнього огрядного чоловіка в інвалідному візку.

— Чверть варива, — сказав він, і навіть сам звук цих слів розбудив у його тілі те, що довго чаїлося, впавши у сплячку.

Чоловік у візку підвів голову.

— Макбет, — констатував він, вихаркнувши ім’я разом зі слиною, що бризнула з рота. — Ти пам’ятаєш мене, а я — тебе. Ти полісмен, а я дурману не продаю, зрозумів? Тому