Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

176
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 123
Перейти на сторінку:
гігантських потрісканих і зруйнованих стін, які були буквально скрізь, а тому наші почуття знову почали виходити з-під контролю, і просто диво, як нам пощастило зберегти самовладання. Денфорт був украй знервований і почав висловлювати геть недоречні, навіть образливі думки з приводу жахів, що сталися у таборі. Я відкидав його припущення тим рішучіше, чим більше і сам потрапляв під вплив цього химерного свідка подій сивої давнини. Уява Денфорта розбурхалася: він твердив, що в одному місці — там, де вкрита уламками вуличка робить крутий поворот — бачив нечіткі сліди на поверхні, і це йому дуже не сподобалось; в іншому місці він зупинився, прислухаючись до начебто ледь чутних звуків, які долинали не знати звідки — як він казав, то були притлумлені звуки сурми, які нагадували завивання вітру в гірських печерах, а водночас вирізнялися чимось невловимим. Наштовхували на тривожні роздуми і повсюдна п’ятикутність навколишньої архітектури, і кілька дивних настінних орнаментів, відтак у нашій підсвідомості народжувалися страшні підозри щодо первісних істот, які створили це нечестиве місто і жили в ньому.

Проте у нас іще не зовсім згас потяг до наукових досліджень та пошуку пригод, і ми механічно продовжували збирати зразки скельних порід із брил у стінах, нам хотілося мати їх якомога більше, аби зробити правильні висновки щодо віку міста. Ніщо не свідчило, що каміння у великих зовнішніх стінах слід датувати раніше, ніж юрським чи нижньокритським періодом, так само і в усьому місті не було жодного камінчика старшого за добу пліоцену[121]. З цілковитою упевненістю можна було сказати, що ми блукали містом, яке перебувало в полоні смерті щонайменше 500 тисяч років, а вірогідно, навіть більше.

Блукаючи цим похмурим, наче присмерк, кам’яним лабіринтом, ми зупинялися перед кожним приступним отвором, аби зазирнути всередину і оцінити можливість туди увійти. До одних отворів ми не могли дотягтися, інші ж відкривали шлях до скрижанілих руїн без дахів і оздоблення, на кшталт фортеці серед гір. Утім, один доволі широкий і зручний прохід наче запрошував скористатися ним і, як виявилось, вів до справжньої безодні без жодної видимої можливості туди спуститися. Час від часу нам випадала нагода оглянути скам’яніле дерево вцілілих віконниць, і на нас величезне враження справило те, що попри їх фантастичну стародавність, усе ще можна було розгледіти структуру деревини. Віконниці були виготовлені з дерева голонасінних хвойних порід мезозойської доби — а саме саговників крейдяного періоду, а також із віялових пальм і покритонасінних дерев раннього третинного періоду. Ми не знайшли нічого старшого за пліоцен. З огляду на розташування віконниць, у яких по краях збереглися сліди давно зниклих завіс чудернацької форми, вони кріпилися як зовні, так і зсередини глибоких отворів. Здавалося, їх заклинило, і завдяки цьому вони пережили спорохнявілі металеві кріплення та засуви.

За якийсь час ми натрапили на цілу низку вікон — у виступі неушкодженого величезного складчастого п’ятикутного конуса, які відкривались у простору, добре збережену кімнату з кам’яною підлогою, однак розташовувалися занадто високо, а тому ми не могли потрапити туди без мотузки. Вона у нас була, однак ми не хотіли без крайньої потреби спускатися з двадцятифутової висоти — особливо враховуючи розріджене повітря над цим плато, де серце і так працювало з великим навантаженням. Ця величезна кімната була, вірогідно, залою або форумом, і наші електричні ліхтарики освітили чіткий, опуклий і, варто сказати, вражаючий барельєф, що оперізував широкими смугами стіни зали, чергуючись із такими ж широкими смугами арабесок. Це місце ми запам’ятали, щоб повернутися, якщо не знайдемо доступнішого приміщення.

Але зрештою ми знайшли саме такий вхід, який шукали — арку завширшки шість і заввишки десять футів, де колись закінчувався повітряний місток через вуличку на висоті п’яти футів над поверхнею. Такі склепінчасті переходи, звісно, будувалися на одному рівні з горішніми поверхами, а в цьому випадку один із поверхів уцілів і до нього можна було підступитися. Споруда, що складалася з кількох прямокутних терас, стояла ліворуч від нас, а вікнами дивилася на захід. По інший бік провулка, де зяяв ще один арковий отвір, стояла побита вітром циліндричної форми споруда без вікон, проте з круглим наростом на висоті десяти футів над проходом. Всередині споруди була цілковита темрява, і здавалося, що склепінчастий отвір веде у безмірну порожнечу.

Купа уламків значною мірою полегшувала нам прохід до великого будинку ліворуч, але ми якусь хвильку вагалися, перш ніж скористатися такою жаданою нагодою, адже хоча ми вже й проникли у доісторичний лабіринт, треба ще було набратися духу, аби увійти до вцілілої з нечувано давніх часів споруди, страхітлива природа якої ставала дедалі очевиднішою. Врешті-решт ми таки наважились і через купу уламків дісталися зяючого отвору. Під ногами виявилася підлога з великих сланцевих плит — схоже, ми потрапили до відгалуження довгого високого коридору з рельєфними візерунками на стінах.

Виявивши, що з коридору на всі боки розходяться аркові проходи, ми усвідомили, наскільки складною може бути система розташування кімнат, а тому настав час вдатися до методи Гензеля і Ґретель. Дотепер, аби не загубитися, нам було достатньо компасів та гірських вершин між баштами, що слугували орієнтиром, але тепер виникала потреба знайти їм замінник. Ми порвали увесь зайвий папір на клаптики відповідного розміру, поклали до сумки, яку мав нести Денфорт, і приготувались використовувати ці клаптики якомога ощадливіше. Такий спосіб, вірогідно, міг би порятувати нас від небезпеки заблукати, позаяк у давній споруді не було відчутних протягів. У разі якщо протяг посилиться або у нас вичерпається запас паперу, ми завжди зможемо скористатися надійнішим, проте більш складного і повільного методу — зарубок на камені.

Неможливо було зрозуміти, як далеко сягав цей лабіринт, не спробувавши його дослідити. Споруди в місті так щільно й густо стояли одна біля одної, що ми цілком могли переходити від однієї до іншої по закутих у лід містках, крім тих випадків, коли трапиться якась розколина геологічного характеру або обвал, адже обмерзання майже не торкнулося нутрощів масивних споруд. Мало не скрізь, де ми натрапляли на прозору кригу, крізь її поверхню було видно щільно зачинені віконниці, начебто місто залишили у такому вигляді, допоки льодова кірка не скує усю його нижню частину до кінця часів. І справді, виникало дивне враження, що в місті свідомо все позачиняли, залишивши його в якусь темну давно минулу добу, а його мешканці аж ніяк не стали жертвами якогось несподіваного лиха або поступового занепаду. А що як мешканці міста могли передбачити зледеніння і en masse [122]покинули його у пошуках притулку, не приреченого на загибель? Доведеться зачекати з відповіддю на запитання, які геофізичні умови сприяли формуванню льодової кірки в цих краях, але навряд чи це тривало надто довго. Можливо, під власною вагою спресувався і скрижанів сніг, можливо, сталася повінь або з гір зійшли снігові лавини — причиною могло стати геть усе, а уява в цьому місці могла намалювати будь-що.

VI

Не хотів би обтяжувати читача послідовним і детальним звітом про наше блукання в цьому давньому та схожому на стільники печерному лабіринті, в цьому жахливому вмістилищі віковічних таємниць, де вперше за незліченні тисячоліття літало відлуння людських кроків. Це рішення видається ще виваженішим через страшні драми та

1 ... 35 36 37 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"