Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слідкую за зав’язаним халатом, як за найціннішим скарбом.
— Пів години.
От лишенько! За найсприятливіших умов, при відсутності заторів до школи їхати як мінімум двадцять хвилин. Схоже, доведеться навіть перевищити дозволену швидкість, де буде можливість. Хоча того й робити не можна. Та й мене таке екстремальне водіння не влаштовує, я люблю їздити виключно за правилами.
— Добре. Спускайся вниз. За п'ять хвилин я буду готова.
Син повз мене заглядає в нашу кімнату. Побачивши там сплячого батька, він закочує очі. Бурмоче щось на кшталт «зрозуміло все з вами, батьки».
Проте перепитувати, що саме йому там у сім років зрозуміло, я не збираюся. І так досить ніяково себе почуваю. А раптом він щось чув цієї ночі? Матінко мила.
Коли син зникає на сходах, я галопом біжу до шафи. Вдягаю свій улюблений спортивний костюм. Бажаю здоров'я тому, хто його колись вигадав пошити. Це ж ідеальний одяг, особливо для тих, кому терміново треба везти дитину до школи, а часу катастрофічно не вистачає.
Вдягаєш штани та кофту за секунду і біжиш у справах. Зручно, комфортно, ще й високий комір вдало приховує будь-які нічні витівки чоловіка. Пальцями прочісую скуйовджене волосся та збираю його в більш-менш пристойний пучок.
— Олегу, доброго ранку, — на мій голос він не реагує ніяк.
Що ж, тоді розбуджу його, коли повернуся.
Нахиляюся над ліжком та цілую сплячого чоловіка у щоку.
— Ану. йди до мене, моя красуне! — Олег хапає мене за талію та тягне на себе.
За мить я вже лежу на м’якому матраці, а наді мною височіє вже зовсім несплячий чоловік. Він широко посміхається та тягнеться цілуватися. Вивертаюся чимдуж і губи Тітова торкаються шиї прямо в центрі червоної «мітки».
— Ні, ні, ні, — махаю руками та заливаюсь сміхом.
Щетина Олега сильно лоскоче мою шию. Інстинктивно намагаюся підняти плечі, щоб він перестав діставати до чутливих ділянок шкіри.
— Олегу, припини, будь ласка. Олегу, не треба.
— Треба, не опирайся, — стверджує протилежне чоловік та продовжує мене лоскотати ще й пальцями.
Животом відчуваю міць Олегового бажання. Мати Василева!. І як тут встояти, скажіть на милість?
— Будь-якої іншої миті я була б тільки за наших пестощів, але не зараз. Олегу, припини. Треба завезти Тіма до школи. Ми вже запізнюємося, — через сміх і плутане дихання я намагаюся достукатися до Олега.
— Нехай він лишається вдома, — пропонує тієї ж миті збуджений Олег.
Він ловить мої зап’ястя, заводить їх за голову. Цілує один раз, потім другий. Третій… Я вже майже піддаюся його невблаганному тиску, але вчасно згадую про сина, що вже чекає на мене унизу. Уявляю його невдоволене обличчя, Тимур ненавидить спізнюватися.
А я не хочу його в черговий раз розчаровувати.
— Пропонуєш з першого класу привчити дитину до прогулів?
— А коли, як не зараз, Ян? — Олег на мить відсторонюється. — Що вони там навчають у першому класі такого, що самостійно не вивчити? Синуси, логарифми? Чи стометрівку бігають? Від пропуску одного заняття нічого з Тімом не станеться.
Я стискаю невдоволено губи.
— Оле-е-е-гу, — дивлюся чоловікові прямо в очі.
Тітов роздратовано зітхає та відпускає мої зап’ястя.
— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів, — лишивши на моїх вустах легкий поцілунок, він перевалюється на іншу половину ліжка. — Освіта — скарб; праця — ключ до нього, — бурмотить він невдоволено.
— Не засмучуйся, — ми встаємо з ліжка одночасно. — Я швидко повернуся, якихось сорок хвилин по заторах і я знову буду вдома. Ти, до речі, чому ще лежиш? Директор, що полюбляє запізнюватися, — це поганий приклад для працівників.
Олег закидає один кут ковдри на плече, а другим обертається довкола стегон. І з важливим виглядом грецького мислителя гучним голосом вимовляє:
— Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується через дуже важливі справи!
Одночасно пирскаємо від сміху.
От би таким був кожен наш ранок
— Тоді побачимося ввечері, — цілую Олег на останок та, перестрибуючи через сходинку, бігу вниз до сина.
Тимур тупцює біля дверей повністю одягнений. Споглядає на мене з-під лоба з німим докором. Тисну понурено плечима на знак згоди. Ти ж знаєш, сину, твоя мати та пунктуальність — речі несумісні.
На щастя, всесвіт сьогодні до мене схвальний. Мало того, що на вулиці світить яскраве сонце та навколо співають птахи, так ми ще й під'їжджаємо до школи за п'ять хвилин до першого дзвінка.
Не встигаю відкрити рота та сказати «приїхали», як Тімур вже вискакує з машини. З
— Бувай, мамо! — він махає рукою на прощання та мчить щодуху до порогу школи. Під час бігу його наплічник з супергероями так весело перекочується з боку в бік.
Після чотирьох уроків треба буде відвезти його на тренування. Тож аби знову не запізнитися ніде, я ставляю у телефоні кілька будильників на потрібний час.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська», після закриття браузера.