Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

36. Під крилами музики

Наступного ранку Андрій не став чекати. Він не міг. Не тому, що не довіряв часу — а тому, що відчував: кожна хвилина мовчання може віддаляти Марту далі, ніж кілометри.

Він зайшов до філармонії, обережно, ніби прокидав когось, хто спить. Тут усе лишилось так, як було: її светр на спинці стільця, чашка з недопитим чаєм, аркуш із незаповненими нотами. Але головне — скрипка. Вона лежала на роялі, загорнута у темно-синю хустку. Її хустку. І в тій речі було більше присутності, ніж у всіх слідах разом.

Він узяв футляр до рук. Повільно. І зрозумів: він має іти з нею.

— Якщо вона пішла від світу, скрипка її поверне, — сказав він уголос, наче звертаючись до самої музики.

Пані Стефа подивилася на нього, як на божевільного. Але нічого не сказала. Лише дала йому обід у вузлик і сказала: “Йди. Вітер тебе проведе.”

Він вирушив пішки. Без карти. Лише з кількома натяками — старі стежки, згадки про хатину на краю лісу, де колись жили її родичі. І головне — скрипка. Вона була не просто інструментом. Вона — нагадуванням. Про неї. Про них. Про те, що він має дійти, навіть якщо не знає куди.

Дорогою він ішов мовчки. Але думки не мовчали. Вони билися, як ритм серця перед першим виходом на сцену. Він не мав плану. Лише впевненість у тому, що вона ще чекає. І що він має її знайти — не як герой. Як той, хто вірить.

Увечері він дістався до старої покинутої дороги. Дерева тут були вищі, темніші. Повітря — вологим і важким. Але там, у глибині лісу, він побачив світло. Ледь помітне. І почув… музику.

Тонку. Нерівну. Як спроба зіграти в темряві.

Він пішов на звук. І нарешті побачив її.

Марта сиділа на дерев’яній лавці перед хатинкою, з чужою скрипкою в руках. Її пальці тремтіли. Її обличчя було втомленим. Але вона — грала. Грала, мов із останніх сил.

Андрій не промовив ні слова. Лише відкрив свій футляр. І поставив її скрипку перед нею.

Марта підняла погляд. Очі — розмиті, але не порожні.

— Як ти…?

— Музика привела.

Вона не одразу доторкнулась до інструменту. Але коли взяла — її руки перестали тремтіти.

— Я хотіла загубитись, — прошепотіла. — Але не знала, що ти мене шукатимеш.

— Ти знала. Просто не вірила.

Вони сиділи під зоряним небом. Серед дерев. Серед тиші. І скрипка мовчала між ними — але більше не була забутою.

Він не питав, що сталося. І вона не пояснювала.

Бо іноді пояснення — зайві. Іноді — достатньо просто бути поруч.

І скрипка, як крило, лягла між ними. Як символ. Як зв’язок. Як обітниця, що далі — вони не розійдуться.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍